Читати книгу - "Море пам'ятає , Шепіт Оповідачки"

Ночі ставали холоднішими, а Мелісса — слабшою. Її голос, колись ніжний, як плескіт хвиль, тепер був тихим, ніби вітер, що блукав між прибережними скелями. Едвард бачив, як її шкіра втрачала природний блиск, як вона щоразу довше приходила до тями після того, як залишала воду.  

Хлопець не міг більше чекати.  

Тієї ночі він пішов до старого рибалки.  

— Є спосіб? — запитав він, навіть не пояснюючи, про що говорить.  

Дід глянув на нього довгим, втомленим поглядом.  

— Є, — тихо відповів він. — Але кожен вибір має свою ціну.  

Едвард нахилився ближче.  

— Кажи.  

Старий підніс руку, ніби просив його зупинитися.  

— Русалки можуть залишитися на суші, якщо відмовляться від моря. Але вони більше ніколи не зможуть повернутися у воду.  

— Це можливо? — у голосі Едварда тремтіла надія.  

— Так. Але тільки якщо вони самі цього забажають.  

— Якщо вона залишиться тут надто довго… вона помре?  

Рибалка кивнув.  

— А якщо відмовиться від моря, вона втратить частину своєї душі.  

Едвард не спав до самого ранку. В голові крутилися слова старого. Він хотів врятувати її. Хотів, щоб вони були разом. Але чи мав він право просити її зробити такий вибір?  

Наступного вечора він зустрів її на березі.  

— Меліссо, — почав він, стискаючи її холодні пальці у своїх. — Я знаю, як ти можеш залишитися.  

Вона дивилася на нього, і в її очах було розуміння.  

— Я знаю, про що ти скажеш, — тихо відповіла вона. — Але Едварде… море — це моя душа.  

Його серце боляче стислося.  

— Але якщо ти залишишся тут, ти…  

— Помру? — Вона сумно посміхнулася. — Я знаю.  

Вона торкнулася його обличчя, її дотик був ніжний, як подих вітру.  

— Ти віддав би свої крила заради мене, якби був птахом?  

Едвард опустив голову. Він зрозумів.  

— Але як я зможу відпустити тебе?..  

Мелісса нахилилася ближче і її губи торкнулися його щоки, залишаючи легкий слід, як морська піна, що зникає з піску.  

— Ти завжди знайдеш мене у хвилях.  

Вона обійняла його востаннє. Її тіло було холодним, але він відчував у ньому силу, що знову оживала.  

***

Хлопець стояв по коліно у воді, міцно тримаючи русалку в обіймах. Хвилі тихо шепотіли, ніби розуміючи біль прощання. Її довге волосся мокрим шовком спадало на плечі, а луска мерехтіла у світлі заходу сонця.  

Вона торкнулася його обличчя прохолодною рукою, намагаючись запам’ятати кожен його штрих. Він дивився в її очі – глибокі, як сам океан, сповнені смутку та любові. Їхні серця билися в унісон, знаючи, що цей момент – останній.  

Він не хотів відпускати її, але знав: якщо залишить поруч, вона загине. Русалка з легкістю ковзнула у воду, але ще на мить затрималася біля нього, сплітаючи їхні пальці разом.  

"Я любитиму тебе завжди," – прошепотіла вона, а хвиля вже забирала її у глибини.  

Хлопець стояв, дивлячись, як вода розчиняє її силует. Його душа кричала від болю, але він знав – це було єдине правильне рішення.

Едвард дивився, як її силует зникає серед темних хвиль, і знав, що більше ніколи не почує її голосу поруч. 

Але він приходитиме до берега.  

Бо якщо він слухатиме уважно, то завжди зможе почути її шепіт у прибійних хвилях...