Читати книгу - "Пісня русалки, Даяна"

Палац дрімав у м’якому сяйві місяця. Срібне світло ковзало мармуровими підлогами, проникало крізь легкі шовкові завіси, відкидало тонкі тіні на стіни. У відкриті вікна долітав шепіт прибою, а теплий вітерець приносив аромат солоного моря і нічних квітів.

Вейлена сиділа на подушках у просторій залі для відпочинку, оточена своїми подругами. Їхні розслаблені постаті губилися серед світлих тканин і м’якого мерехтіння свічок. Кожна тримала в руках келих солодкого виноградного напою, а на низькому столику між ними лежали тарілки з фруктами та медовими ласощами.

— Він точно буде високий і темноволосий, — протягнула Арейя, розчісуючи свої довгі коси. — З гострими вилицями й суворим поглядом.

— О, або ж навпаки — світловолосий і м'який, як бриз на світанку, — засміялася Лінейя, граючись перловим браслетом на зап’ясті.

— А раптом він зовсім негарний? — підкинула Ная, ховаючи усмішку за келихом. — Або старий і товстий?

— Вирішили б відправити мене за старого й товстого, я б утекла в море, — пожартувала Вейлена, але очі її залишалися серйозними.

Дівчата переглянулися.

— Вей, ти ж не боїшся заміжжя? — обережно запитала Лінейя.

Принцеса поглянула на неї й ледь усміхнулася.

— Не боюся шлюбу. Я боюся... — Вона замовкла, проводячи пальцями по ніжному рельєфу мушлі, що лежала біля неї.

— Прокляття? — стиха запитала Арейя.

Вейлена кивнула.

— Ви всі чули ці історії. Ви ж знаєте, що вони не просто казки.

Запала тиша. Лише вітер зітхав у завісах.

— Це всього лиш збіг, — сказала Ная, хоча її голос прозвучав невпевнено. — Багато хто гине в морі.

— Але не кожна королівська наречена, — тихо відповіла Вейлена.

Арейя неспокійно зітхнула й підперла голову руками.

— Ти говорила про це з матір’ю?

— Вона уникає цієї теми. А батько просто каже, що я повинна бути обережною, — Вейлена стиснула мушлю в долоні. — Але я відчуваю... щось зміниться.

Дівчата мовчали. Вони вірили у фатум, як і весь їхній народ.

— І що ж ти робитимеш, коли принц приїде? — запитала Лінейя, намагаючись зробити голос легшим.

Вейлена усміхнулася краєм губ.

— Буду дивитися й слухати. Якщо він мені не сподобається... може, справді втечу в море.

Її слова викликали сміх, але в їхніх очах читалося розуміння. Бо вони знали: море завжди бере своє.