Читати книгу - "Пісня русалки, Даяна"

Небо над островом сяяло чистою блакиттю, а сонячне проміння золотило хвилі, що котилися до берега. Вода тут була іншою, ніж у королівстві Рейнара, — тепла, прозора, відлита у відтінки аквамарину та бірюзи. Вона обіймала берег, на якому здіймалися білокам’яні будівлі з дахами, що відблискували золотом.

Принц стояв на палубі, вдивляючись у картину перед собою. Острівне місто розкинулося каскадом терас і садів, із широкими вулицями, по яких струменіло життя. Він бачив людей, які збиралися біля порту, очікуючи на його прибуття, і розумів: тут усе інакше. В його королівстві міста були міцними фортецями, тут же — відкритими та легкими, ніби створеними для вільного вітру.

Жителі острова стояли рядами вздовж пристані, тримаючи в руках вінки з квітів. Одягнені у світлі тканини, прикрашені коралями й перламутром, вони виглядали частиною цього пейзажу — як море, як сонце, як вітер.

Але головною серед них була постать у центрі.

Принцеса Вейлена стояла поруч із батьками. Її батько, король Атран, був високим, кремезним чоловіком із гострим, проникливим поглядом. Його одяг був багатим, але не громіздким — світлий плащ, прикрашений золотими візерунками, і корона, виточена у вигляді сонячних променів. Королева Еліона, струнка жінка з мудрими очима, тримала в руках срібний келих із водою — традиційний символ гостинності.

А сама Вейлена… Вона нагадувала морську хвилю — вільну, яскраву, таку, що не знає страху. Її платиново-золотисте волосся було заплетене у довгу косу, вплетену з тонкими срібними стрічками. Сукня кольору морської піни спадала легкими хвилями, відблискуючи на сонці. Але найбільше вражали її очі — чисті, глибокі, схожі на прозору воду, в якій можна потонути.

— Ви готові, ваша світлість? — запитав радник, нахилившись до принца.

Рейнар не відповів одразу. Він був готовий до офіційного прийому, до холодних слів і суворих облич, але не до цього теплого, живого світу.

— Так, — сказав він зрештою.

Коли він зійшов із корабля, заграла музика. Мелодія була незвичною — не помпезною, як у його королівстві, а легкою, плинною, наче сам вітер її сплітав.

Король Атран зробив крок уперед.

— Ваша світлість, вітаємо вас на нашій землі, — його голос був глибоким, упевненим, але сповненим тепла.

Королева подала принцу келих із водою.

— Прийміть цей дар, — сказала вона. — Це вода з нашого священного джерела. Хто п’є її, стає частиною острова.

Рейнар узяв келих і зробив ковток. Вода була прохолодною, із легким присмаком морської свіжості.

Після цього вперед ступила Вейлена. У руках вона тримала вінок із квітів тахао — рідкісної рослини, що росла тільки тут.

— Ваша світлість, хай цей вінок стане знаком нашої гостинності, — промовила вона, вдивляючись у нього уважним поглядом.

Принц прийняв вінок, легенько нахиливши голову.

— Для мене велика честь бути тут, — відповів він.

Потім зробив знак слузі, і той підніс йому оксамитову скриньку. Відкривши її, принц дістав срібний ланцюжок із підвіскою у вигляді сонячного диска.

— Це символ мого дому, нашого сонця. Хай воно світить вам так само яскраво, як ви світите цьому острову.

Вейлена прийняла дар, уважно розглядаючи підвіску.

— Дякую, — відповіла вона.

Її подруги, що стояли позаду, тихо перешіптувалися.

— Він зовсім не такий, як я уявляла…

— А який ти чекала?

— Більш суворий… А він, здається, ввічливий.

— І гарний, — усміхнулася одна з них.

Принц теж вдивлявся у Вейлену. Вона не була покірною принцесою, яка ховається за спинами батьків. У її поставі читалася впевненість, а погляд говорив про силу характеру. Вейлена звикла бути рівною з чоловіками, її поважали, до її слів дослухалися.

Від неї віяло тією самою свободою, якою дихав увесь цей острів. І поки вони дивилися одне на одного, обидва розуміли — ця зустріч змінить їхні долі.