Читати книгу - "Пісня русалки, Даяна"

Рейнар повернувся додому з похорону зовсім іншою людиною. Колишній амбітний принц, сповнений юнацької впертості й жаги до життя, став мовчазним, відстороненим, ніби частину душі залишив там, на архіпелазі. Аудієнція з батьками перетворилася на безмовне протистояння. Батько говорив про обов’язок, мати висловлювала жаль, але за їхніми словами не було щирості—лише розчарування.

На власні заручини він так і не з’явився. Храм наповнився гостями, наречена чекала перед вівтарем наодинці. Елісса, подруга дитинства, промовляла клятви, але вони залишилися без відповіді. Придворні мовчали, а церемонія завершилася, коли король підписав документи, узаконюючи союз.

Після цього Рейнар жодного разу не поглянув на дружину. Не відвідував її покоїв, не звертав уваги на жести примирення. Тільки через рік, коли настав час дати країні спадкоємця, з’явився в її покоях. Це сталося один-єдиний раз, без ніжності, без слів.

Народився син.

Елісса прийняла його холодність. Ніколи не намагалася стати йому дружиною в повному сенсі цього слова. Була королевою, але не жінкою, яку обрав би її чоловік.

Попри відстороненість у шлюбі, Рейнар виявився чудовим батьком. Особисто навчав сина, передавав знання з політики, військової справи, дипломатії. Але ніколи не говорив про море. Жодного разу.

До тридцятиріччя йому подарували замок на узбережжі.

Будівля височіла над морем на скелі, де хвилі розбивалися об кам’яні виступи, а вітер пронизував арки, немов шепочучи давні легенди. Вежі здіймалися високо, балкони виходили на нескінченний горизонт, зали наповнювалися відблисками свічок і води. У головній вежі був таємний хід, що вів до невеликої бухти, прихованої від сторонніх очей. Це місце стало його притулком.

Щодня спускався туди, сідав на холодний камінь і вдивлявся в море. Щоразу, коли здіймався вітер, хвилі ламалися об берег, місяць висів над горизонтом, здавалося, що хтось дивиться на нього у відповідь.

Можливо, це була лише уява.

Мати померла першою.

Ця новина не викликала жодних почуттів.

За кілька років пішов батько.

І навіть тоді нічого не змінилося.

Проголошення королем не принесло ні радості, ні скорботи. Титул лише закріпив реальність, що давно настала.

Його влада зміцніла, а флот став непереможним. Кораблі, які виходили в море під його стягами, ніколи не зазнавали аварій, жоден моряк не загинув у штормі. Рибалки поверталися з найкращими уловами, а штормові хвилі ніколи не руйнували прибережних міст. Народ говорив про дивну прихильність океану, про невидиму руку, що оберігає їх. Сам король не надавав цьому значення.

Коли синові виповнилося шістнадцять, король відправив його на навчання на архіпелаг. Такий вибір здивував багатьох, адже сам Рейнар жодного разу не повернувся туди після тієї ночі.

Хлопець повернувся через кілька років, привізши з собою історію. Про принцесу, яка пожертвувала собою заради життя короля. Про червоний лотос, що розцвів у штормову ніч. Про море, яке забрало її.

Рейнар слухав мовчки. Не запитав нічого. Не дав жодної відповіді.

Час ішов.

Волосся посивіло. Рухи стали повільними. Замок залишався непохитним, але він більше не підіймався у вежу. Ноги вели лише вниз, до бухти. Впродовж десятиліть він ночував там, загорнувшись у важкий плащ, слухаючи море.

Кожного вечора.

Кожного дня.

Одного разу зрозумів, що тіло стало надто важким, а серце більше не прокинеться під першим сонячним світлом.

Опустився на пісок.

Закрив очі.

Чекав.

І тоді почув, як хвиля м’яко торкнулася берега. Відкрив очі, повільно підняв голову. Перед ним стояла Вейлена.

Все ще юна, все ще прекрасна, з довгим золотистим волоссям, що спліталося з піною, і сріблястим хвостом, що плавно коливався у воді. На голові вінок із чорних лілій. Аквамаринові очі світилися у темряві.

— Ти повернулася… — голос прозвучав надто слабко, надто тихо, ніби йому довелося заново навчитися говорити.

— Я ніколи не йшла, — відповіла вона.

Рейнар підвівся, але ноги підкосилися, і він похитнувся. Її руки торкнулися його плечей, підтримуючи. Пальці були прохолодними, але знайомими, ніби час не мав над ними влади.

— Це сон?

— Ні.

Він провів долонею по щоці Вейлени, відчуваючи гладку, живу шкіру.

— Я чекав на тебе…

— Я була поруч. Завжди.

Вона усміхнулася—той самий вираз, що він пам’ятав усе життя.

— Візьмеш мене з собою?

— Так.

Вейлена простягнула руку, і Рейнар узяв її.

Тіло більше не боліло, дихання було легким. Він крокнув у воду, дозволяючи хвилям огорнути його. Рейнар закрив очі, відчувши, як останній подих змішується з солоним повітрям.

А коли відкрив їх знову, він уже не був старим. Перед ним розкинулося безкрає море. Вейлена сміялася, тягнучи його за руку.

Він пірнув разом із нею.

У хвилях залишився лише вітер.

Ім’я короля Рейнара було вигравіюване на кам’яному престолі, його історію розповідали придворні літописці, але він більше не належав землі.

Він належав морю.

Кінець