Читати книгу - "Пісня русалки, Даяна"

У великій залі палацу панувала урочиста атмосфера. Світло факелів і численних лампад грало на скляній підлозі, відбиваючись у кольорових мозаїках, що створювали на поверхні мерехтливі хвилі світла. Відлуння музики заповнювало простір — звучала кріна, її ніжні переливи змінювалися глибокими, задумливими нотами струнних інструментів.

Довгі столи були накриті тонкими тканинами, на яких стояли глибокі керамічні та дерев’яні чаші, срібні прибори з різьбленими руків’ями та кубки, оздоблені орнаментами, що відображали природу острова: сплетені хвилі, крилаті птахи, гнучкі гілки дерев. Острівний народ шанував традицію спільної трапези — частину страв подавали у спільних великих тарелях, а до них клали спеціальні ложі з довгими ручками, щоби кожен міг узяти собі їжу, не порушуючи порядку.

Перед початком бенкету гостям подали чаші з запашною водою для омовіння рук — ритуал, що символізував не лише чистоту, а й взаємну повагу. Материкові гості спостерігали за цим із цікавістю: в їхній культурі подібні обряди зустрічалися лише під час релігійних церемоній.

Коли всі зібралися, король і королева острова підвелися, оголосивши початок бенкету та офіційне представлення наречених одне одному. Вейлена піднялася першою — її світле волосся, зібране у витончену зачіску, мерехтіло у світлі лампад. Вона схилилася у вітальному поклоні, а потім зустрілася поглядом із принцом Рейнаром.

— Вітаю тебе в нашому домі, принце, — промовила вона рівним, спокійним голосом.

Рейнар також підвівся. Його темний костюм із вишитими золотом візерунками контрастував із легкими тканинами вбрання Вейлени. Він відчув на собі погляди всіх присутніх, але намагався не видавати напруги.

— Дякую за теплий прийом. Це велика честь для мене — бути гостем вашого народу, — відповів він, легким нахилом голови визнаючи її рівне положення.

У повітрі зависла мить тиші, після чого король підняв кубок, і гості підтримали тост.

Їжа остров’ян відрізнялася від страв материка. Тут переважали морепродукти, соковиті фрукти, ароматні трави. Острівні кулінари подбали про те, щоб страви були не лише смачними, а й естетично привабливими — фігурно нарізані плоди, витончені візерунки з соусів, їстівні квіти, що прикрашали тарелі.

Поки тривав бенкет, бесіда перейшла до культури та традицій. Один із материкових радників, звертаючись до короля острова, зауважив:

— У ваших краях все здається таким… іншим. У нас жінки завжди прямують за чоловіком, слідуючи за його волею, а тут ваш народ сприймає жінок інакше.

— У нас немає тих, хто йде за кимось. У нас є ті, хто йде поряд, — відповів король, а королева, що сиділа поруч, усміхнулася.

— Чоловіки йдуть у море, жінки залишаються берегти дім і вогонь, — пояснила вона. — Найважче — не пливти крізь бурю, а чекати. Жінки — це ті, хто чекають.

— І тому ми бережемо їх, — додав король. — Не тому, що вони слабкі, а тому, що без них не буде кому чекати, не буде кому зустрічати нас на березі.

Ці слова змусили материкових гостей замислитися.

Коли прийом наближався до кульмінації, музика змінилася. Прозвучали перші ноти святкового танцю, і всі присутні звернули погляди до центру зали.

За традицією перший танок належав королю та королеві. Вони зійшлися у плавному русі, їхні руки ледь торкалися одна одної, кроки були синхронними та легкими. Потім до них почали приєднуватися інші пари, і танець поступово набирав темп.

Танці остров’ян відрізнялися від класичних балів материка. Тут рухи були більш живими, природними, ближчими до землі, але при цьому не грубими — у них вгадувалася грація птахів у польоті, ніжність листя, що колихається на вітрі.

Рейнар уважно спостерігав за всім, поки Вейлена не простягнула йому руку.

— Хочеш спробувати?

Він на мить вагався. Її погляд був сповнений ледь помітного виклику. Відмовитися він не міг.

Принц прийняв її руку, і вони вийшли в центр зали.

Рухи Вейлени були плавними, майже невагомими, і Рейнару довелося докласти зусиль, щоби пристосуватися до нового стилю. Він звик до суворих правил придворних танців, де кожен крок вивірений і чіткий, а тут усе було іншим — більше відчуттів, менше контролю.

— Розслабся, — прошепотіла вона.

Він глянув на неї — у її очах світилася легка усмішка. Рейнар зробив глибокий вдих і спробував слідувати її ритму.

Навколо них кружляли інші пари — остров’яни й гості змішувалися, сплітаючи рухи в єдиному ритмі. Деякі материкові танцюристи намагалися повторювати незвичні для себе кроки, інші соромилися, сміялися, але все ж підкорювалися магії танцю.

Коли музика сповільнилася, Рейнар відчув, що його серце б’ється швидше, ніж зазвичай. Він дивився на Вейлену, а вона — на нього.

Це був їхній перший танець.

Після танцю Рейнарові знадобилося кілька хвилин, щоби оговтатися. Він вийшов на терасу, вдихнувши свіже повітря.

— Тобі не сподобалося?

Він озирнувся. Вейлена стояла поруч, дивлячись на нього з ледь помітною цікавістю.

— Навпаки. Просто… це було зовсім інше, ніж те, до чого я звик.

Вона кивнула.

— Ти хотів щось запитати?

Його погляд зупинився на складній кріні, що лежала біля музикантів.

— Що це за інструмент? Він нагадує мені флейту, але звук… зовсім інший.

Вейлена усміхнулася.

— Хочеш дізнатися більше?

Глава 3: Бенкет і танці

(Текст до розмови залишається незмінним)

Рейнарові знадобилося кілька хвилин, щоби оговтатися. Він вийшов на терасу, вдихнувши свіже повітря.

— Тобі не сподобалося?

Він озирнувся. Вейлена стояла поруч, дивлячись на нього з ледь помітною цікавістю.

— Навпаки. Просто… це було зовсім інше, ніж те, до чого я звик.

Вона кивнула.

— Ти хотів щось запитати?

Його погляд зупинився на складній кріні, що лежала біля музикантів.

— Що це за інструмент? Він нагадує мені флейту, але звук… зовсім інший.

Вейлена усміхнулася.