Читати книгу - "Море пам'ятає , Шепіт Оповідачки"

Едвард довго стояв на березі, вдивляючись у хвилі, що поглинули її. Серце билося швидко, ніби відчувало щось більше, ніж просто дивну зустріч.  

Мелісса…  

Її ім’я залишилося на його вустах, як присмак морської солі. Він не знав, чому ця мить була такою важливою, але відчував: щось змінилося.  

Наступні дні він жив, ніби в тумані. Його товариші з таверни сміялися, коли він годинами сидів біля води, а дехто жартував, що він зачарований русалкою.  

— Остерігайся, друже, — сказав старий рибалка, що знав море краще за всіх. — Русалки приносять або кохання, або загибель. А інколи і те, і інше.  

Едвард тільки мовчав у відповідь.  

Але однієї ночі, коли місяць висів у небі, немов срібна монета, він почув її.  

Тихий, майже нереальний спів лунав із глибини води. Його наче тягнули невидимі нитки, змушуючи зійти на берег. Він знав, що вона там.  

І він не помилився.  

Мелісса чекала його на кам’янистому узбережжі, її довге волосся відливало сріблом у місячному світлі. Вона виглядала так, ніби була частиною самого океану, його найкрасивішим і найбільш недосяжним створінням.  

— Я знала, що ти прийдеш, — прошепотіла вона.  

Едвард не запитав, звідки вона це знала. Бо і сам відчував те саме.  

— Чому ти повернулася? — запитав він замість цього.  

Мелісса трохи посміхнулася, але в її очах була тінь суму.  

— Бо доля нас звела.  

Вона обережно торкнулася його руки, і в ту мить між ними наче пробіг електричний струм.  

— Але якщо я залишуся тут надто довго, — тихо додала вона, — море покличе мене назад.  

Едвард стиснув її пальці у своїх.  

— Тоді залишайся рівно настільки, наскільки зможеш.  

І цієї ночі, поки хвилі співали їм свою давню пісню, вони говорили, забувши про все. Про те, як два світи не повинні були зустрітися. І як, попри це, вони перетнулися.

З кожним днем Едвард дедалі частіше йшов до моря, залишаючи позаду таверни, товаришів і навіть роботу. У місті почали шепотітися — мовляв, він зачарований, змарнів, став мовчазним, наче примара. Але хлопець не звертав уваги.  

Мелісса чекала на нього щоночі. Вони говорили про все: про морські глибини, де сонце ледь пробивається крізь товщу води, про далекі подорожі, які він пережив, про зірки, що відображаються у хвилях.  

Але щоночі він помічав, як щось у ній змінюється. Дівчина ставала слабшою, її шкіра блідла, очі втрачали блиск.  

— Що з тобою? — запитав Едвард одного разу, коли вона ледве змогла піднятися на каміння.  

Мелісса опустила погляд.  

— Я надто довго залишаюсь на суші.  

Його серце стиснулося.  

— Чому ж ти приходиш?  

Вона подивилася на нього — її погляд був сумним і водночас повним ніжності.  

— Бо ти тут.  

Її слова проросли в його душі, як коріння дерева, що не можна вирвати. Він хотів сказати їй, що знайде спосіб, що не дозволить їй загинути. Але хіба можна боротися з самою природою?  

Тієї ночі, коли він повернувся в місто, його зустрів старий рибалка.  

— Ти прив’язався до неї, хлопче, — сказав він, уважно розглядаючи його виснажене обличчя.  

Едвард промовчав.  

— Русалки не створені для суші, а люди—для води, — продовжив старий. — І якщо вони надто довго залишаються поза своїм світом…  

Він не договорив, але Едвард зрозумів.  

Наступного вечора, коли він прийшов до берега, Мелісса вже чекала на нього. Вона виглядала слабкою, але все ще посміхалася.  

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — прошепотіла вона.  

Він ковтнув клубок у горлі.  

— Ти мусиш повернутися.  

Мелісса на мить заплющила очі, а коли відкрила їх, у них блищали сльози.  

— Але я не хочу залишати тебе.  

Він обійняв її, відчуваючи, яка вона холодна і легка в його руках, ніби самий океан намагався забрати її назад.  

— Я знайду спосіб, — прошепотів він. — Я не дозволю долі вирішувати за нас.  

Але хіба море когось відпускало?..