Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Кейт одвернулася від вікна і сердито глянула на батька. — Це ж казна-що, а не школа. Він піде в Академію, куди ми всі ходили. Цього вимагає твоє становище.

— Гаразд... — батько потупив очі. — Але він не зможе почати ходити туди серед року... Сьогодні вже 14 жовтня, чи не так? Ти проекзаменуй його і подивись, до якого класу він підходить.

Кейт хитнула головою. — Зараз він надто стомлений і мусить іти спати. До речі, а з ким він спатиме?

Ледве тримаючись, щоб не заснути, я глянув на маму, яка так замислилась, ніби вона ще й не думала про це.

— Він не поміститься з тобою, Кейт... а твоє ліжко надто вузьке, Мардок... і до того, ти ж сидиш допізна над своїми уроками. Може він ляже в кімнаті бабки? Її ж зараз нема.

Батько сердитим помахом голови відкинув цю пропозицію.

— Вона добре платить за свою кімнату. Тому ми не можемо робити цього без її згоди. До того ж вона скоро повернеться.

Мардок тимчасом мовчав, повільно пережовуючи їжу та підозріло розглядаючи кожний шматок, як той поліцейський детектив. Водночас він зазирнув у книжку, тримаючи її так близько до носа, що здавалося, ніби він нюхає її. Почувши розмову, він втрутився з поважним виглядом:

— Він мусить спати з дідом. Іншого виходу нема.

Батько кивнув на знак згоди, проте сердито насупився, коли при ньому згадали дідуся.

На тому й порішили. І хоч я вже, сидячи, засинав, моє серце болісно стислося від жаху, що мені доведеться всю ніч лежати рядом з тим відлюдком нагорі. Та я боявся заперечувати, бо був до того стомлений, що навіть не міг розплющити очей, — як раптом Кейт звернулася до мене:

— Ходімо, любий... А вода вже зігрілася, мамо?

— Мабуть. Та всю не виливай, бо ще треба помити посуд.

Кейт болісно скривилась, коли роздягла мене й побачила мої кістки. Потім посадовила мене в ванну і добре вимила губкою та бруском деркого жовтого мила. Голова моя бовталась, мов нежива, а очі були такі важкі, що я вже навіть не міг плакати, і був зовсім покірним, коли вона натягала на мене стару сорочку. Нарешті стукнула клямка, і я відчув, як мене понесли нагору. В голові знову загуділо й задирчало, захлюпало і захиталось, як під час недавньої подорожі, і я одразу ж заснув під мурмотіння діда, який вихопив мене з рук Кейт і обережно поклав у своє ліжко.

3

Дід всю ніч скажено хропів і кидався уві сні, притискуючи мене до стіни. Та я спав, як убитий, і тільки вранці прокинувся від страшного сну. Мені снився покійний тато, в довгій нічній сорочці, з інгалятором у руці, що його купив за порадою друга, коли вже ніякі ліки йому більш не допомагали. Він походжав по кімнаті і весело жартував з матусею, яка з жахом дивилася на нього, ламаючи худі руки. Потім з’явився лікар. Та раптом ударив грім, і до кімнати влетів величезний чорний кінь з чорним султаном на голові. Я мало не вмер від страху, коли побачив, як мої батьки сіли на нього верхи і помчали геть.

Я прокинувся, обливаючись холодним потом, і заспокоївся лише тоді, коли побачив сонечко, що весело заглядало в кімнату, й дідуся, який стояв біля вікна, піднімаючи штору.

—  Я збудив тебе? Нічого. Адже, давно вже пора вставати. Дивись, який сьогодні чудовий день.

Я встав і почав одягатися, і дід розказував мені, що Кейт уже давно пішла до школи, а Мардок подався на поїзд, що йде до Уінтона, де хлопець вчиться в коледжі на поштового чиновника. З сумом дід повідомив, що для нас шлях буде вільний тільки тоді, коли батько піде на службу. Мене дуже здивували дідові слова про те, що батько, незважаючи на свою бундючну форму, був усього-на-всього дільничним санітарним інспектором. Він мріяв про посаду начальника водокачки, але зараз (дід єхидно посміхнувся) наглядає за міськими смітниками на нужниками.

В ту ж мить ми почули грюкання парадних дверей. Це означало, що батько вже пішов; і зараз же мати покликала нас униз.

— Як вам спалося? — спитала вона так, немовби ми з дідусем були пустотливими школярами.

— Чудесно, Ханна, дякую, — церемонно відповів дідусь, важно сідаючи в батькове крісло. Пізніше я дізнався, що він спускався на кухню тільки снідати, надаючи цьому ритуалові особливого значення. Тут було тепло й затишно, і скоро між нами почалася сердечна розмова, підігріта гарячим какао, що його весь час підливала нам мама з олов’яного чайника.

— Може ви візьмете Роберта з собою, тату?

— Ну, звичайно, Ханна, — чемно, але стримано відповів дід.

— Я знаю, що ви завжди допомагаєте, чим можете. А йому спочатку буде у нас трохи важко, поки він призвичаїться.

— Дурниці! Нехай вип’є відразу повен ківш лиха.

Мама глянула на діда з сумом і з почуттям великої любові та поваги. Коли сніданок закінчився, вона принесла йому палицю, старий капелюх і папери, що він їх списував у день мого приїзду. Узявши щітку, вона обережно почистила капелюх, немов побоюючись, щоб він не розсипався, і перев’язала папери червоною тесьмою.

— Мені боляче, що вам доводиться цим займатись. Та нічого не вдієш, адже це для нас велика підтримка.

Дідусь загадково посміхнувся, потім підвівся з-за столу, надяг свого капелюха, і важно попрямував до дверей. Мама підбігла до нього, благально глянула йому в очі й прошепотіла:

— То ви ж обіцяєте мені, тату?..

— Перестань, Ханна! Яка ж ти надокучлива! — Він лагідно посміхнувся і, взявши мене за руку, вийшов на вулицю.

Скоро ми опинилися на трамвайній зупинці, де якраз стояв червоний трамвай. Кондуктор виліз на нього і щось возився там з роликовою дугою, яка була ще новинкою в той час і завдавала водіям багато клопоту. Дідусь повів мене через передню площадку, і ми вибралися на верхній ярус, звідки я міг милуватися чудовими краєвидами, поки трамвай обережно сповзав у долину, де густо гніздився Лівенфорд. Гори і низини були ще вкриті вранішнім туманом, а в чистому гірському повітрі гучно лунав благовіст.

— Беріть квитки! Квитки беріть! — вигукував кондуктор,