Читати книгу - "Моє прагнення щастя. Книга повністю. , Галіція Мідвест"

З мексиканкою Марією я мала одну й ту ж саму розмову щоразу, коли ми працювали разом. Вона починала уважно розглядати свої довгі нігті з яскравим манікюром, і, поволі шукаючи англійських слів,  питала, чи я вже вирішила, що робитиму задля досягнення американської мрії. Мене  відверто дратувала набридливість Марії: я, або відмовчувалася, усім виглядом демонструючи своє роздратування, або ж переводила розмову на її нарощені нігті та плани отримати ліцензію майстрині з манікюру-педікюру. Саме так Марія запланувала свій шлях для досягнення заповітних мрій. Вона хотіла відкрити власний манікюрний салон і відкладала гроші на навчання, а також часто працювала понаднормові години. Нігті в неї були дуже гарні й доглянуті. Я легко  могла уявити Марію власницею модного салону з усіма належними атрибутами такого місця. Я вже роздивлялася натовпи яскравих, вимогливих клієнтів та  клієнток, в салоні лунала музика солодкоголосого соліста «Авентури», а щаслива Марія підкидала вгору десятки стодоларових банкнот, танцюючи сальсу, маренгу, чи бачату.  Її мрію я могла уявити, але в той самий час я не бачила себе ні в офіціантках, ні деінде, бо я навіть не знала, що я хочу. « Тобі треба йти в офіціантки, »— знову завела Марія свою стару платівку, — ну що ти тут заробиш, а от офіціантки більше заробляють, а ти …, вона не встигла закінчити, бо наша лідерка Ада повідомила по рації хутко хапати мішки для сміття  й щодуху бігти на літак, якому щойно дали місце.

Згодом усе трапилося  наступним чином: я пішла в коледж на заняття у якийсь з одних буденних виснажливих днів. Моя  нова знайома Саша, з якою ми разом прогулювали  більше занять, ніж научалися чужого, спитала, де я працюю. Я відповіла, що прибираю літаки. Вона  здивовано витріщила на мене свої великі блакитні очі й вигукнула — «Здуріла чи що? Нащо то тобі треба? Ходи до нас офіціанткою». 

Я подумала, що, напевно, треба спробувати роботу офіціантки, бо ні причепа Марія, ні Саша від мене вже не відчепляться. Тому я погодилась і спитала, коли треба прийти на співбесіду. Моя подруга  відповіла — вже,— і спакувала свої зошити.

— В мене зміна за годину, а в тебе буде співбесіда — Саша вже збирала й мої книжки.

Я вирішила —  вже то вже, що мені втрачати?  І ми поїхали влаштовувати мене на роботу. Я почала свою нову карʼєру офіціантки у той самий день, одразу ж після занять. 

На літаках мені якраз мали підвищити зарплатню з восьми доларів на годину до восьми з половиною після двох місяців відданої авіації праці, але я щиро подякувала і зібрала манатки. Наостанок я зателефонувала Марії й сказала, що вже не побачимось, бо я пішла в офіціантки. «Муі б‘єн!»,— втішилася Марія і додала,— не будь  свинею і завітай у мій  салон. Я нарешті наведу лад з твоїми нігтями.

Так я влаштувалася на роботу в американському ресторані в Оак парку, заможному, історичному передмісті Чикаго, де колись мешкав Ґемінгвей. Ресторан «Веселі яйця» був дуже  неординарним  місцем з екстравагантними власниками — місцевими мільйонерами. Один з них нещодавно помер, а інший мешкав у Австралії. На той час він повернувся до США, бо успадкував ресторан, але гадки не мав, що робити з цим бізнесом. Власники були греками, тому мали прихильність до східноєвропейців. В мене був рівень привітно-розмовної англійської, коли тільки й можеш , що привітатися не затинаючись. Офіціантки мене переконали, що цього вистачить, головне, щоб я розібралася зі стравами з яєць, яких в меню було багацько: сонячною стороною догори, в мішечку, скрембли,яйця на круто, омлет денверський, омлет мексиканський, омлет фермерський, омлет грецький з фетою та шпинатом. Меню було товщиною з Біблію і я його вчила напам‘ять, як Отче наш. Цього виявилось недостатньо, бо ще й треба було розпізнавати усі ті яйця в обличчя. Платили мені один долар на годину, я могла їсти в ресторані безплатно й взяти за пів ціни їжу з собою. Все решту чайові. Виходило десь шістдесят доларів у поганий день і до двісті - двісті  пʼятдесят у добрий. Такими були середні заробітки офіціанток вісімнадцять років тому у  типових американських сімейних ресторанах.

Я не мала відпочинку від нових досвідів та знань, що нещадно штурмували мій мозок щоденно, від ранку до вечора. Деколи вони ще й випробовували мене на міцність у різні способи.Я вже освоїлася більш-менш зі своєю новою професією і почала краще заробляти на чайових, бо з першого разу приносила потрібний соус до м‘ясних чи рибних страв, як і вчасно доливала кави у спорожнілі горнята гостей. Я почувалася доволі впевнено: ще не як Клопотенко в українських борщах, але вже й не як вовк на звіздах. Але скоро прийшов той день, коли сталося страшне!