BooksUkraine.com » Сучасна проза » Тато в декреті 📚 - Українською

Читати книгу - "Тато в декреті"

153
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Тато в декреті" автора Артем Чапаєв. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 35
Перейти на сторінку:
тут зі спальні лунає сухий кашель. Це старший син. Секунд двадцять або тридцять він кашляє й не може зупинитися, а потім, плачучи, сипить:

— Тату! Я захволів!

Ну от, Васю, ти й попрацював. Ну от і пописав. Як казав один персонаж: «Жизнь, Вася, це така вєщ, Вася...»

Похнюпивши голову, ти йдеш жаліти старшого сина. Молодший тупає за тобою.

— Тату! Я хволий! — плаче старший син.

— То нічого, маленький, то нічого... То трошки. — А сам теж ледь не плачеш, причому не тільки від жалю до малого.

— Ми сьогодні не підемо в садочок?

— Ні, маленький, не підемо.

— Вула [ура]!— І розмазує сльози по щоках.

Правда, щойно син дізнається, що сьогодні не йде в дитсадок, йому явно ліпшає! У нормальний день я таки повів би його, щоб розумний хлопчик раптом не просік, що можна користуватися хворобою. Але сьогодні не так. Краще один день побути з двома замість одного — зате мати надію відпоїти старшого сиропчиком і таки посадити ввечері на поїзд. Цинічні батьки колись уже відправляли бабусям не зовсім здорових дітей.

Утім, цього разу сиропчик навіть не знадобився. Старший за день не кашлянув більше жодного разу. Ніби передумав хворіти. Таке й раніше траплялося.

Я панікував даремно. Мабуть, можна було й у садочок вести — та знають ще в яслах малі діти, що «луччє перебдіть, ніж недобдіти». Таж я так боявся вранці, що знову всі плани накриються мідним тазом, як це не раз уже траплялося. Оксана полюбляє фразу:

— Батьки прєдполагають, а діти располагають.

Увечері я таки посадив їх усіх на поїзд — але ще вдень, коли стало очевидно, що діти таки їдуть, мої емоції стали докорінно мінятися. Хочеться обіймати обох. Читаєш їм книжечку і млієш від щастя: два маленьких тільця вмостились у тебе під пахвами й туляться. Старший серйозний, лежить на бочку, підклавши обидві долоні під щоку, супиться й декламує разом із тобою:

Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами...

Молодший збуджений, тицяє пальцем у вовчика-братика, який прийшов проганяти козу-дерезу, і показує, як виє вовк:

— У-у-у!

Не минуло й доби, як я пишу цей розділ і з ностальгією згадую, як на вокзалі подали потяг, вагони після гальмування випускають повітря, і старший хихотить, прикриваючи рот долонею:

— Хі-хі-хі! Поїзд пукає!

А молодший, уже в купе, сидить на колінах у мами й картинно простягає до мене ручки.

Вчора панікував, що діти не поїдуть, — а сьогодні сиджу вдома сам і сумую за малюками. І навіть те, що четвертий день не можу знайти правий кáпець і сиджу тільки в лівому, здається зворушливим.

Оця двоїстість почуттів — одне з основних вражень від декрету. Протилежні емоції не обов’язково надходять по черзі, вони можуть і накладатися. Наприклад, присипляти півторарічне маля, яке ти відучуєш від пляшки, дуже приємно. Воно до тебе лащиться, кладе твою долоню собі на щічку, а час від часу згадує свою пляшечку й канючить:

— Кап-кап! Кап-кап!

Довго крутиться, проте зрештою засинає в позі, у якій сплять лише дуже маленькі діти: на боці, обидві ніжки й обидві ручки перед собою під прямим кутом до тіла, голову сильно закинувши назад.

Ти лежиш, обійнявши дитину, і танеш від ніжності:

— Моє ти зайченятко.

Танеш, так. Але водночас, якщо ти планував під час його денного сну за дві години закінчити термінову роботу, а зайченятко півтори години не засинало, — у тебе аж око нервово смикається, як у білочки з мультика «Льодовиковий період».

Ти можеш водночас скреготати зубами від того, що тобі «виносять мозок», і відчувати приплив любові. Можеш відійти на секундочку, три-чотири рази стукнутись об стіну головою, яка розколюється від стодецибельного ридання дитини, — а потім узяти маля на руки та притулити до серця, яке кров’ю сходить від жалю.

Пригадую, як Оксана пробує працювати на комп’ютері з екселівською таблицею, а молодший сунеться до неї під пахву, штовхає лобом під лікоть, збиває курсор мишки. Оксана гарчить: «Ляля!» — а він цієї миті тулиться до неї щокою, обіймає долонькою за шию, й Оксана, злісно почавши на першому складі «Ля-», ніжно витягує другий склад.

Моя мама тепер, сміючись, розповідає, як я ночами майже не спав, і вона з криком «Не можу більше!» жбурляла тримісячним мною в подушки (спеціально для цієї мети завбачливо розкладені на дивані). Кидала, підбирала й заколисувала далі. Нічо, ма, я не ображаюся.

Сам я до такого не доходив, бо в нашій сім’ї не Оксана, а я «тривожна мамочка» і трушуся над дітьми. Але траплялося — пробач, синку! — що воно, дев’ятимісячне, ридає, із соплями та нюнями повзе до тебе по коридору, а ти стискаєш скроні пальцями, переступаєш через нього й тікаєш до іншої кімнати:

— Я ще не готовий!

(Утім, таку поведінку можна собі дозволити, лише поки дитина не запам’ятає цього на все життя. Принаймні, так я думаю в теорії.)

1 ... 3 4 5 ... 35
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тато в декреті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тато в декреті"