Читати книгу - "Місто собачих снів"

Але були все ж таки речі, яких Борис не розумів. Серед таких була і перспектива „блатного” спортивного життя в братві. І хоч психологією Робін Гуда Борис не страждав – „братани” були йому огидні. Багато різних історій чув він, особливо в армії. Та й чисто по-людськи – поки Борис тягнув лямку – один із місцевих „спартсмєнів” регулярно навідував його дівчину. Зрозуміло, не з любові до чайних церемоній. Боря стерпів і особливо виступати не став, проте тишком-нишком, при нагоді, років так через два, повибивав у „мерсі” спартсмєна все, що можна було вибити… Отак огида ця росла і росла, збільшувалась до таких розмірів, що попросту перестала бути помітною людським оком… Щось на зразок того, як мураха не бачить слона впритул. Так і Боря перестав звертати на неї увагу. Просто знав, що вона є. А заробляти і найобувати слід чесно. Докладаючи працю. Ось так. Якщо йти по трупам, завжди є ризик, що примара повернеться…

Аж тут і сталася доленосна зустріч з Володею, який приїхав у Райцентр відвідати родину. Побачивши товариша у халепі, після другої розпитої пляшки Вовчик пообіцяв щось придумати. Через три дні після його відїзду до Міста задзвонив телефон. За півроку повинна була звільнитися вакансія – одна з працівниць йшла в декрет. О, якими ж довгими були ці шість місяців для Бориса!

Ось так Ткачук потрапив на Фірму. І здаватися не мав жодної гадки. Хай нема потрібної освіти – все вивчимо. Не святі горшки ліплять. Треба лише трохи потерпіти. Заробити досвід і знання. Підкопити грошенят. І все буде в шоколаді. Забудеться гуртожитська халупа неначе страшний сон, буде бричка, будуть довгоногі самиці. Власна кухня і ванна з вбиральнею. Свій холодильник…

Борис мав твердий намір взяти життя за одне місце. А так як був далеко недурним від природи, зрозумів, що найдієвіший спосіб на сучасному етапі – це гроші і суспільне становище. Купити можна все, думав він. А про принади висоти службової ієрархії знав із армії. Кар’єру обов’язково треба пробивати! Головне увага і ретельність при виконанні завдань… І немає нічого страшного у тому, що зараз доводиться ганяти з язиком на бороді по ще малознайомому і непривітному Місту. Ми ж розробляємо і вивчаємо ринок збуту! Ет, можна подумати… П’ятеро довбограїв лупляться цілими днями в монітор, п’ятеро ганяють куди пошлють. І працівники з них як з мене фігурист… На роботу вчасно не приходять, щопівгодини перекур, щодвігодини – чайкавакапучіно, баби триндять між собою безперестанку, рудий постійно ганяє на комп’ютері в якісь незрозумілі забавки (коли нема Володі, звісно), розробка нового інформаційно-рекламного буклету зводиться до зміни фонових кольорів, кегля шрифту і цін у старому зразку… Жорік не шукає в інтернеті конкурентів і їх продукцію, ні! Він зависає на сайтах знайомств і креа… тивів чи як там? А позавчора рудий купив новий мобільник з фотокамерою, так до обіду всі по черзі займалися лише тим, що фотографували все підряд… Грець з ним! Рівнятись на них ми не будемо, не дочекаєтесь! Нехай ввечері відвалюються ноги від втоми, а голова від інформаційного потоку; хай немає інколи сили зробити собі зайвий раз канапку на вечерю; біс з тими рекламними буклетами та купою документів, від яких світа Божого не видно… Сходинка за сходинкою, крок за кроком дійдеш ти до своєї мети. І все одразу стане милим і привітним. Розстелеться килимами, зацвіте конваліями, запопадливо вклонятиметься прислугою, посміхатиметься заради копійки…

Копійки заради!

Борис з натугою відкрив повіки. Сонячне світло неприємно різануло по очах, кімната перетворилася на ввімкнену пральну машину.

Борис зажмурився і відкинувся на подушку. Подумки вилаявшись, простягнув руку і намацав поруч тумбочку. За якийсь час „пралку” вимкнули.

В голові у хлопця вертілися тисячі фраз, більшість з яких починалася словами “бля, навіщо ж я вчора…” і продовжувались усілякими дивними недрукованими виразами.

Одним словом, похмілля було у розпалі.

Раптом Борис відчув шалену спрагу. Складалося враження, що за період його сну у роті виросли якісь дивовижні тропічні квіти, висмоктали з нього усю вологу і зів’яли вщент, підступно згублені своєю водяною жадібністю. Парубок привідкрив одне око – графін на столі був порожнім. Вкотре лайнувшись, Борис вирішив піти до умивальників у туалеті. Дане приміщення знаходилося з іншої сторони гуртожитського коридору і думка про мандрівку туди не надто звеселяла парубка. Проте вона була вкрай необхідною.

Борис зібрався з силами і сів на ліжку. Його ледь не знудило. Посидівши кілька хвилин, хлопець все ж підвівся і побрів у туалет.

Шановний читачу, не подумай поганого – вживання алкоголю не було у Бориса ні звичкою, ні хоббі, ані спортивним інтересом. Просто вчора Фірма відмічала черговий ювілей свого вельмишановного Директора. З такої нагоди на один вечір непоказний список страв їдальні підприємства перетворився на добірне меню вишуканого столичного ресторану. Запрошеними на свято були всі працівники Фірми або, принаймні, складалося таке враження.

Пили багато і ще більше. Не пити було неможливо – адже всі спічі та тости проголошувалися за здоров’я шановного Директора! Будь-яка не перехилена до дна чарка могла бути трактованою як прихована неповага. Проте і сп’яніння не схвалювалося – злі язики одразу ж поставили б на людину відповідне тавро. Тому Борис із співчуттям дивився на працівниць-жінок і підозрював, що не одна пляшка горілки та коньяку вже розлита на підлозі під святковим столом.

…Борис зігнувся над умивальником і відкрутив кран. Нехтуючи застороги Міністерства охорони здоров’я та санепідемстанції, він жадібно припав вустами до крижаного струменя води. У ніс вдарив їдкий хлорний запах, але зараз Борису було на це начхати. Втамувавши спрагу, він умив обличчя і провів вологими долонями по короткому темному волоссю.

Потроху ставало легше.

Борис підвів голову і подивився на себе у дзеркало. Похмільно-безвиразний погляд, сіра пилюка щетини на щоках і підборідді… І фіолетовий синяк розміром зо дві п’ятикопійчані монети трохи лівіше карку.

Думки проясніли в один момент. Борис одним рухом закрутив кран і, послизнувшись кілька разів на слизькому кафелі, прожогом вилетів з туалету.

Рвучко відчинивши двері своєї кімнати, хлопець підбіг до крісла, на якому було звалене те, що вчора мало вигляд костюму. Нетерпляче висмикнувши з купи одягу сорочку, Борис поспішно розгорнув її і прикипів поглядом до лівого манжету.