Читати книгу - "Місто собачих снів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
…Свято потроху досягало апогею. Як не намагалися працівники тримати себе у рамках дозволеного, алкоголь таки хоч і повільно, але досить впевнено проникав у їхню кров та свідомість. Привітальні промови лунали все гучніше та розв’язніше, хоча сам Директор і його свита-замісники вже давно залишили святкування. Спиртне часто лилося мимо келихів. Сусід зліва майже зовсім оглушив вже також порядно сп’янілого Бориса своїми регулярними вигуками “За Івана Петр-р-рови-и-ича-а-а!”, а захмелілий Володя, який присів праворуч (і який чомусь не поїхав з керівництвом), набрид із пропозиціями типу: “Ну що, братан, давай по п’ятдесят?..”. Голос у Володі при цьому робився незрозуміло-змовницьким і підпилий парубок почав дратуватися.
Борис озирнувся – гуляння йшло на повних обертах. Хтось закричав: “Танці, танці!”. Залунала музика. Спеціально запрошений ансамбль розпочав виступ відомою естрадною композицією. Працівники охоче потяглися поближче до імпровізованої сцени, поспішно займаючи необхідний простір для танців.
Борис байдуже дивився на танцюючий натовп. Правду кажуть, in vina veritas *. Він сп’янів і йому чомусь стало нудно. Борис не любив алкоголю і ніколи не відчував феєрії від його вживання. Але зараз це було необхідним… Тому хлопець перехилив ще чарчину з надокучливим Володею і вирішив вийти подихати свіжим повітрям. Борис підвівся і належним чином оцінив власний фізичний стан. “Пити більше не варто, – подумав він. – А то ще потім будуть сині коні по небу бігати…”. Показово прямолінійно Борис вийшов із зали.
Надворі стояла середина грудня і тому Борис залишився “дихати повітрям” у прохолодному холлі їдальні. У величезному вікні, неначе телевізійні поміхи, пролітали химерні волохаті сніжинки. Парубок зненацька відчув себе рибинкою в акваріумі. Маленькою рибинкою, з якою граються, хваляться перед друзями і зрідка підгодовують… Бориса пересмикнуло. Справді, відчуття було не з найкращих. Він поспішно відігнав недобрі примари.
– Вибачте, у вас не знайдеться вогника?
Борис озирнувся. Позаду нього стояла невисока світловолоса дівчина. Її обличчя видалося Борису знайомим. Він сконцентрувався, але пригадати де зустрічав цю дівчину у теперішньому стані не зміг. П’яний Ткачук не впізнав би рідну матір! Пауза затягнулась, очі незнайомки завмерли у німому оцінюючому запитанні. Борис стенув плечима.
– На жаль, не знайдеться. Покинув курити кілька років тому.
Дівчина засміялась.
– Ого! Небагато людей на це здатні… Випробовуєте силу волі? – запитала вона.
– Ні, силу розуму, – віджартувався Борис. – А взагалі-то, я хочу бути здоровим і сильним чоловіком, якого у віці п’ятидесяти років і при статку в мільйон баксів зненацька не настигне рак легенів.
Вочевидь, відповідь дівчині сподобалася. Вона заховала цигарку назад до пачки і сперлася на підвіконник поруч із хлопцем.
Так, Борис не брехав. Він і справді покинув палити, хоча ше у армії викурював півтори пачки казенної „Прими” на добу. Але перебуваючи у скрутному матеріальному становищі Ткачук дійшов висновку про недоцільність витрачання грошей на тютюнові вироби.
– Ви новенький? Я вас начебто раніше не зустрічала. Давно на Фірмі? – запитала дівчина.
Борис підсунувся ближче до незнайомки.
– Та вже майже рік, – сказав він. – Відділ маркетингу і збуту. До речі, мене звати Борис.
Дівчина кокетливо посміхнулася.
– Дуже приємно, Юля, – вона простягнула долоню. – Я секретар Івана Петровича.
Бориса немов осінило. “Так і є! – подумки ляснув він себе по чолі. – Юля-Симпатюля, як висловлюється Вовчик. Я ж її колись зустрічав кілька разів… Та й сьогодні Вовчик мені на неї увагу звертав. Як-не-як, перша красуня Фірми…”. Зненацька маркетологу стало страшенно незручно за свій проспиртований подих. Він легенько потиснув простягнуту для привітання руку дівчини і трохи відсунувся. Запанувало незручне мовчання.
В цей час у холл почали массово виходити на “перекур” зіпрілі від танців працівники. Атмосферу спонтанного знайомства невблаганно витісняло запахом поту, тютюновим димом, сміхом та уривками непристойних анекдотів.
Борис стримано зітхнув. Юля запитально глянула на нього.
– Вас теж все це дратує?
Хлопець кивнув.
– А хіба ми можемо щось зробити? – різко кинув він.
Юля випросталась, механічним рухом поправила спідницю і взяла хлопця за руку.
– Може, для початку потанцюємо? – мовила вона.
…Далі були танці, потім вони довго цілувалися у темному коридорі за їдальнею, знову танцювали, потім Борис пив із Володею коньяк і той зачудовано бубонів про нереальність „замолодів до пєлотки секретарки” (де в цей час перебувала Юля Ткачук так і не пригадав); пізніше всі їхали у якомусь автомобілі, Юля дихала йому у вухо і “розмальовувала” помадою манжети сорочки. П’яному Ткачуку це чомусь дуже подобалось. Далі Юлю висадили біля під’їзду, вона шепнула: “Побачимось…” і зникла, а Володя запросив решту компанії на пиво… Все. На цьому пам’ять Бориса поставила жирну крапку.
Борис незрячим поглядом дивився у вікно на занесене брудним снігом Місто. Три горнятка міцної кави повернули його до життя. Хлопець напружено думав. “85-16-19, ЮЛЯ”… Чи все це була забаганка захмелілої самиці, чи, може, визволений незакомплексованими шампанськими бульбашками крик душі? Та, зрештою, яка різниця? Це був той ШАНС, не використати який було би попросту злочином. Впасти в око особі, що наближена до керівництва! Юля. Симпатюля. Молода, вродлива, здорова дівчина. З глибокими великими очима і, кажуть, власним помешканням. Переваги о-че-вид-ні. Юля легко могла замовити слівце Директору, що, мабуть, суттєво пришвидшило б просування пана Ткачука по службовій драбині. Володя нічим не допоможе. Максимум на що витягне – на свого замісника. І то, при його теоріях кар’єри… Років за п’ять. З іншої сторони, при будь-якому конфлікті “секретар Івана Петровича” могла з таким же успіхом поховати цю кар’єру… Юля ж бо, за оповідями Володі, мала дивовижний вплив на керівника Фірми!
Гірше не буде.
Борис був впевненим, що навіть якщо стосунки з Юлею не будуть мати продовження це викличе появу пліток на Фірмі. Ще б пак! Адже він цілий вечір витанцьовував (а можливо і не тільки!) із “першою леді”, відомою своєю холоднечею у стосунках із колегами. За це і за біляве волосся Юлю Островську на Фірмі поза очі називали Пломбірчиком. Який ярлик тепер приліплять йому, Борис не знав. Але зміни передбачав стопудово.
Ет, зміни. Змін і обставин нехай жахаються слабкі і недоумкуваті. Сильні повинні самі творити ці зміни. І обставини до них.
Парубок по-котячому потягнувся. Так, ситуація складалась цікава. Треба було все добряче обміркувати. Ситуацію слід було використати з максимальною користю. Але для прийняття яких-небудь рішень не вистачало елементарної інформації, наприклад, що являє собою Юля у повсякденному
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто собачих снів», після закриття браузера.