Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ах, ось воно що! Обережна ж ви людина. Та невже я виявився найліпшою кандидатурою?
— Назвіть мені іншого вченого, який так само вірить у реальність переохолодження, як вірите в неї ви, Валентине Макаровичу.
Ремізовському пощастило-таки дійти згоди з Біронтом. Спокуса була занадто велика.
Та щойно за Валентином Макаровичем зачинився люк підземохода й машина рушила в дорогу, він уже розкаювався в своєму необачному вчинкові.
Відірваний од звичної обстановки, він марно намагався зосередитися на показання приладів. Вчений то прислухався до роботи електробура й двигуна, холонучи від думки, що той або інший відмовлять і підземохід не зможе вибратися назад на поверхню, то поглядав на глухі стіни — вони здавалися йому ненадійними. Чи не розчавить їх несподіваним обвалом.
Замріявшись, Валентин Макарович дивився на екран локатора — великий диск посеред пульта. У нього створилось оманливе враження, начебто через круглий отвір у підлозі видно, як розступаються під натиском підземохода кам'яні породи. Від центра екрана до його країв пливуть світло-сірі гранітні маси, тверді та зборознені тріщинами. За мить граніт змінюють мерехтливі відклади мармуру або блискітки гірського кришталю.
Валентин Макарович дуже посередньо розумівся на різновидах кристалічних структур. Він бачив перед себе тільки незвичайно розмаїте сполучення фарб, дивну кам'яну мозаїку.
Так сидів він біля пульта, поки втома не притупила інтересу до всього, що оточує-Атомний хронометр показував пів на п'яту. Там, нагорі, вже розвиднялося. Тут кабіна наповнена невиразними відблисками екрана, мерехтінням сигнальних лампочок і коливанням барвистих рисок на матових шкалах. Можна було ввімкнути центральне освітлення. Та це утруднило б спостереження за приладами.
Вчений вирішив, що йому варт спочити. Залишивши пульт, він пішов слідом за Дектярьовим. Скоби, що утворювали драбинку, занепокоїли його. Він змалечку не любив лазити по деревах чи по дахах, а тут потрібно було дертися по стіні. Валентин Макарович глянув на стелю кабіни: височінь. Але що зробиш? Якщо ліфта нема, доведеться уявити себе в ролі пожежника.
Обмацуючи ногою кожну скобу-щабель, Біронт майже дістався до люка, але тут підошви його черевиків спорснули. Професор повис на руках. А через те, що тіло його ніколи не знало турніка або трапеції, він, гойднувшись кілька разів, полетів униз.
Найлоповстяна обшивка пом'якшила удар. Потираючи забите стегно, проклинаючи безглузде обладнання підземохода, Біронт постояв, зітхнув і поліз ще раз.
Спочатку він попав до кабіни механіка. Андрій, усміхаючись, спостерігав появу над люком довгастої голови професора із скуйовдженим рудим волоссям. Похмуро зиркнувши на механіка, Валентин Макарович почав дертися вище.
В гамаках спали Дектярьов і Скорюпін. Біронт причепливо оглянув відведене йому ліжко. Білизна простирадла, пошивки, легкої ковдри цілком задовольнила його.
Він роздягнувся і вже лаштувався лягти, як відчув, що підлога вислизає з-під його ніг. Стіни кабіни хитнулися, бур і двигун замовкли, а підземохід затремтів від потужних поштовхів, які супроводжувала серія немовби гарматних пострілів.
— Катастрофа!!!
Дектярьов і Скорюпін прокинулися одночасно.
— Що? — перепитав Микола Миколайович.
— Ми падаємо! Все…
Дектярьов трохи підвівся на лікті, прислухався, пробурмотів: «Ідіть до біса», — і, напнувши на себе ковдру, повернувся лицем до стіни. Але одразу ж сів у гамаці.
— Вибачте, Валентине Макаровичу, — сказав він. — Я зовсім забув, що ви вперше на підземоході. Ми не падаємо, а летимо. Машина потрапила в газовий мішок завглибшки метрів отак з триста. Та ви не турбуйтесь. Це передбачено. У нас є гальмові двигуни. О, відчуваєте?
Падіння припинилося. Легкий поштовх об землю — і, замість вибухів, знайомий гуркіт бура, що запрацював. В той же час з другого кінця корабля відгукнулося йому приглушене ревіння двигуна.
Скорюпін стримав зітхання. Йому теж уперше довелося зазнати падіння разом з підземоходом.
• 4
Валентин Макарович заснув одразу, як тільки випростався в зручному, підвішеному на пружинах гамаці. І йому нічого не снилося, бо багато він пережив минулої ночі: від'їзд із дому, мовчазний розпач дружини, нервозність у чеканні старту, заглиблення під землю. Тепер настала розрядка.
Через шість годин він розплющив очі, почуваючи себе бадьорим. Та повернення до дійсності не порадувало його. Він насторожено прислухався. Попри пористі прокладки в стінах, шум від бура й двигуна проникав до кабіни. Він нагадував собою шум води, що закипала.
Професор зітхнув і почав одягатися. В сусідньому гамаці ще спав геолог. Він так хропів, що Валентин Макарович гидливо поморщився. Скорюпіна в кабіні не було.
Біронт щоранку приймав ванну. В підземному кораблі обходилися без ванн, а щоб умитися, треба було піднятися ще вище. Вчений вважав за краще спуститися вниз, не вмиваючись, хоча це остаточно зіпсувало йому настрій.
Механік і зв'язківець сиділи па своїх місцях. Вони заповнювали журнали, відмічаючи роботу апаратури.
— Доброго ранку, — похмуро привітав їх Біронт.
— Нагорі вже полудень, — усміхнувся Андрій. — Як спалося?
— Дякую, непогано.
Обережно намацуючи щаблі, Валентин Макарович спустився до своєї кабіни, оглянув її, ніби попав сюди вперше. На екрані локатора іскрився граніт. Так само світилися матові прямокутники шкал, перекреслені червоними, блакитними, чорними, жовтогарячими лініями.
ПВ-313 долав вісімнадцятий кілометр, температура гірських порід підвищилася до трьохсот сімдесяти градусів.
Валентина Макаровича пересмикнуло, і він скоса глянув на вимірювач внутрішньої температури: всього двадцять п'ять градусів. Дивно… А йому здалося, що в кабіні спека.
Увагу вченого привернули іонізатори. В речовині, крізь яку рухався підземохід, наростав природний радіоактивний розпад. Біронт і сам не помітив, як опинився в кріслі за пультом.
Півгодини, а може й година, минули в спостереженнях. Потім Валентин Макарович відчув голод і згадав, що нічого не їв. Удома він звик снідати одразу після ванни. Що вони тут, у цій залізній коробці, мають намір їсти? Чи сніданок передбачено після повернення, через дві доби?
Він усе ж таки примусив себе вести спостереження далі, а через годину спіймав себе на тому, що прислухається до сторонніх
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін», після закриття браузера.