Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
трапилось із ним, що б взагалі не було попереду, але незвичне, дивне
почуття волі охопило його як приплив щастя, нехай хвилинного, але
справжнього, і він притулився міцніше спиною до маленького острова тепла
серед цього безмежного степу, який хотів чи ні, але трохи-таки грів його, і, вже засинаючи, подумав: а може, якось і буде, нічого, що воно мале, оте
чортеня, яке чомусь з першого погляду видалось йому схожим на рись, а
потім він вже інакше не називав про себе Айдара, як чортеням, може, якось
та буде, треба спати.
Айдар знав, що треба спати, і намагався не думати нічого, просто не
думати, що оросут у степу, як важка ноша, нічого не розуміє, нічого не знає, тільки й того, що великий та дужий на позір. Бо ж Лйдар вже знав, що
великий — то ще не витривалий, а тут треба мало їсти, мало пити і багато
йти й бігти, думати й слухати степ, а то все не для них, кяфирів. Чому Бог
послав йому невірного в товариші, чому не було когось свого? За що? І тут
він згадав, за що Бог міг карати його, і знову відігнав від себе думки, і
заплющив міцно очі, дотикаючись широкої, теплої спини оросута, і
подумав: добре, що він хоч сильний та не старий, все ж таки це він
влаштував їхню іпечу, він все продумав, може, якось та дотягнуть до своїх, до рідних пулів, до батьківського роду, до того, що...
Айдарові снилось, що, виганявшись на коні, як колись було, пін, ще
підліток, перемігши однолітків у змаганнях зі стрільби з пука, за сто метрів
влучивши на скаку з коня у ховрашка, заходить у юрту і мати подає йому
айран і пахуче м'ясо й сир, а потім він влягається на теплій кошмі, і мати
вкриває його накидкою з овечої шкури. Стало тепло, затишно і добре.
Запанували спокій, тепло. І вже уві сні він усміхнувся, тягнучись до них, до
своїх, додому, вже перші кроки на волі — це шлях додому, незабаром все
буде добре.
Їм лишався тоді лиш день шляху до Ташкента. Невеличкий караван
російського посла, яким призначив російський цар путивльського воєводу
Семьонова, прямував на перемовини з ташкентським пра-і мітелем: п'ятеро
українців, яких воєвода взяв на певних умовах його охороняти, і семеро
росіян, включно з помічниками і слугами.
Ніщо не віщувало біди, коли зробили привал біля озера в затінку
нечисленних дерев.
Лиш Раду увесь час був насуплений і тримався біля Данила, як дитинча
біля батька, весь час поруч, і кілька разів казав Данилові, що йому все зараз не подобається, що десь біда чи зрада чи ще щось, і треба
бути обачними.
Таке вже колись було.
Саме внутрішнє чуття Раду врятувало Данилові життя тоді.
І зараз Данило прислухався до слів свого циганського сина, якого міг не брати з
собою в похід, але упросив воєводу, що малий, не такий вже й малий, майже
сімнадцять, дуже згодиться в дорозі, вже доведено.
Та врешті всі бачили в більшій чи меншій мірі бій з поляками і хто вижив, хто
перебрався на той бік ріки, коли їх перестріли росіяни.
їх було п'ятеро — і серед них був Раду.
Отак вони усі п'ятеро і поїхали на Схід.
— Я не спатиму, — казав Раду.
І не вкладався, а лише сів біля Данила і так сидів довго.
Данило заснув, але малий теж закуняв під ранок.
Але коли заіржали коні і задзвеніли шаблі, скочили усі на ноги. І Раду вже
схрестив шаблю з вершником, заки Данило вихопив свою.
Бій продовжувався недовго.
Нападників було понад п'ятдесят. Це не були воїни ташкентського
правителя.
Ці були самі по собі — такі собі розбійники з великої дороги, але з одного
клану.
Знані на цілий азійський обшир, відчайдушні воїни, які ніколи нікому не
підкорялись і не знали страху смерті.
Про все це Данило довідався вже значно пізніше у Ташкенті. І спадала
думка — ці, що нас полонили, насправді десь такі, якими й ми були колись в
Україні.
Як вони не відбивались, на них летіли аркан за арканом і врешті, затягнуті
петлями й обплутані мотузками, вони потрапили в полон.
Вбили тільки вартових, усіх решту забрано в полон і на продаж у рабство.
Лиш воєводу повезли окремо, аби спробувати взяти за нього викуп у
ташкентського володаря.
Що із ним сталося далі, Данило докладно не знав. На його прохання Хамід
з'ясовував це і переказував з чужих вуст, що ніби російського посла ташкентський
правитель викупив і згодом той повернувся до Росії.
Коли їх везли на продаж, Данило сказав:
— Хлопці, хто з нас лишається живий, рушає на Січ. Будь-якими шляхами, але
туди. Ми туди йшли і нехай наша дорога пішла криво,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.