Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

батько рано став членом ВКП(б), їздив на якісь курси, поволі піднімаючись сходами громадського життя: голова профкому, член парткому, райкому… Продовжуючи працювати в кузні, теж досяг дечого: помічник коваля (підмайстер). Потім і коваль (цехмайстер): Було помітно, що він висококваліфікований. До нього все частіше і частіше зверталися за порадою, йому доручали особливо складні роботи. Пам’ятаю випадки, коли його викликало високе заводське керівництво у неробочий час, щоб одержати якусь технічну допомогу, пораду і т. п, та й з боку сусідів відчувалось: зросла до нього повага. Я бачив, що і мама пишається своїм чоловіком.

Але ось якось дізнаюсь про новину: батько їде в Ленінград. Чому він туди їде і де це місто я не знаю, але відчуваю, що відбувається якась велика і радісна подія в нашій сім`ї. Тай поза сім’єю помітно, що батько в центрі уваги сусідів, робітників, службовців заводу. При зустрічі з ним неодмінно заходить мова про його майбутню поїздку. Йому висловлюють усілякі поради, добрі побажання: Трохи пізніше я дізнався, що він не просто так поїде, а повезе до цього міста цукор. Мене починає бентежити думка: а в чому він його повезе і скільки? Фантазія моя не сягає далі полотняного мішечки або дерев`яної скриньки.

Десятки запитань роїлись в моїй голові. Навіщо Ленінграду цукор? Як він буде його їсти? Нічого не пояснюючи, мама бере мене за руку і ми виходимо з двору. Навколо надзвичайно багато людей. Всі вони збираються у величезний натовп, який продовжує рости: Люди підходять як з боку селища, так і з іншого боку. Нарешті гомінкий натовп стихає, побачивши, що в отворі дверей критого вантажного вагону зібралась група людей: Цей вагон взагалі дуже відрізнявся від інших своїми величезними червоними полотнищами, портретами Леніна, Сталіна. Там і мій тато, в цій групі людей (керівництво заводу я уже теж пізнав). Піднята рука дяді Антося встановлює дивну тишу. Я здивовано повертаю голову в різні боки на тих, що стоять поруч зі мною, і не можу збагнути причини перетворення в цих людях. Вони перемовлялись, жартували, розмахували руками, тупцювались, втоптуючи сніг, і раптом! не живий натовп, а застигла маса. Починає говорити директор заводу, потім ще і ще. Говорить і мій тато. А навіщо і про що говорять я не знаю, як не знаю і того, чому люди так шалено плескають в долоні. Мама моя все робить одночасно з усіма. Нарешті гудок паровоза і повз нас пропливає низка таких же, але зачинених вагонів.

Ось ще характерний спогад. Тато дарує мені 3 карбованці. Саме тому я дізнаюсь, що мені 3 роки. Показую у дворі цей папірець сусідським хлопчакам, радість моя велика, хоча що конкретно я буду робить з троячкою, як її використовувати не маю ні щонайменшої уяви. Засунувши гроші в кишеню, граюсь у дворі: лопаткою перекидаю сніг, будую собі будиночок в наметі. Раптом виявляю, що папірець цей, такий дорогий мені, я загубив. Ох, і ридав же я! Довго я не міг притамувати в собі біль від цієї втрати. Тепер же я не можу згадати жодного випадку, що був мені пам’ятним у цьому віці. Постає переді мною запитання: а навіщо я це пишу? Якщо правду сказати, то бажання писати, викласти на папері своє уявлення про суще, про своє розуміння його, з’явилось іще в шкільні роки. Знав я і те, що цим «гріхом» страждали і мої товариші друзі. Не знаю, у них це вийшло, чи ні, але у мене точно не виходило. Не дано. Щоденники, які я починав, також періодично знищував. Записане мною після прочитання здавалось таким нікчемним, мізерним, що соромно було перед самим собою. А шкода, що знищував. Скільки втрачено для мене дат, імен, та й фактичних подій. Особливо мені шкода щоденника, який я вів майже всі 80-ті роки. Звичайно, цінність цих записів не в тому, як я це описав, а у тому, на чому зачіплювалась моя свідомість, що я записав. Так ось: навіщо цей спогад? Знову наполегливо запитую себе. Навіщо мені ця пам’ять, що так наполегливо вимагає виливання чорнила на папір? Чи це якась хвороба заставляє мене взяти ручку, щоб зобразити анатомію власного життя, його зростання, чи й того, що зростає навколо. Що стосується останнього, то це для мене не те що сміливо, але й нездійсненно. Та й мети я такої не ставив ніколи. То з яких причин взагалі пишуться спогади? Треба вважати, що вони пишуться з багатьох причин. Від самотності, від відчуття загибелі. Пишуть як свідчення очевидців про події, щоб розплутати клубок неправди, а то й ще більше заплутати його. Пишуть через пиху, як і через самовикриття, а інколи і через схильність до самолюбства. Бувають записи розумних людей з поганою пам`яттю. Або записи дурнів з доброю. Є спогади, як спокійна річечка, чи навпаки як гірська річка. Є спогади повчання, життя, притчі. Є спогади пам`ятники, спроба зберегти себе від забуття. Що ж стосується мене, то дуже і дуже скромні мотиви наштовхнули на ці рядки. Просто все частіше й частіше останнім часом я повертаюсь до свого минулого. Я неначе розмовляю сам з собою, а хочеться мати співрозмовника. Може, ним, співрозмовником, стане колись дочка моя, онука моя, або хтось із близьких і рідних мені, хто (дай, Боже) переживе мене.

А тепер повернусь до ешелону, що повіз і цукор, і мого батька.

Заводський клуб. Радісні, усміхнені обличчя, майже всі знайомі; я трохи хвалюсь, чому сприяє задоволення мого дитячого, ще не розвиненого гонору в тому, що я теж тут. Хотілося дуже, щоб це побачили всі–всі мої товариші. На клубній сцені всідаються за червоним столом директор заводу, якого я вже знаю, і ще знайомі мені обличчя, яких називають «секретар», «голова», «член» якогось завкому, парткому, яких я теж знаю, але наївно думаю, що «представник», «голова» чи «секретар» — це прізвища знайомих мені дядьків. Серед цих «членів» мій батько, і батько Казика Войни, яких зі сцени називають «ударниками». Зараз я починаю розуміти, що всі, хто зібралися в клубі, прийшли сюди, щоб зустріти мого і Казикового батька, які їздили «представниками» до міста Ленінграда і завезли йому ешелон цукру. Саме тут я вперше почув слово «Кіров». Як я зрозумів, цукор завезли саме Кірову, і що він був цим дуже задоволений. Залишилось мені лише незрозумілим, чому батька зустрічають тут, в клубі,