Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

тоді як я з мамою зустрічав його вдома. З його розповідей уже тут, в клубі, мені запам`яталось, що Кіров дуже добрий дядя, що він подарував хромові черевики скороходи моєму і Казиковому батьку і, що вони були ним нагороджені поїздкою по Радянському Союзу. Запам’ятались мені також такі слова, як Архангельськ, Мурманськ, Магнітогорськ, Одеса, Київ. Багаторазово вони повторювались і вдома, а тому закріпилися. До речі, ці, м`яко кажучи, деформовані поняття та уявлення, про які я зараз згадую, стосуються мого тодішнього віку. Через багато років, коли я неодноразово чув про все це з вуст моєї матері, родичів, коли я зовсім по-новому прочитав деякі документи, що зберігалися вдома, коли я вже побачив дещо навколо очима не дитини, а «мужа», то, аналізуючи все це, я помітив, що не так вже ці «деформовані» поняття й продеформувались у теперішній свідомості. Головне з усього цього те, що це було.

Після повернення батька в нашому домі було багато розповідей про цю поїздку. Батько розповідав, що виступав перед робітниками кількох заводів і фабрик Ленінграда, що його та інших «представників» запросили на зустріч з Кіровим. Що їх нагородили цінними подарунками (черевиками фабрики «Скороход») і путівками по Радянському Союзі. Пізніше я дізнався, що вони здійснили поїздку на «будови п`ятирічки» (Кольський півострів Урал південь України).

І все це Кіров… Кіров… Кіров! Як наслідок, і я став вважати Кірова дуже доброю для нас усіх людиною і уявляв його дуже симпатичним і добрим дядечком.

І раптом! Земля втратила твердість, зникли звуки, обірвався якийсь зв’язок з оточуючими предметами. Я неначе в тумані бачу свого батька, що притулився до одвірка дверей. Він спиною до мене, плечі його ритмічно здригаються. Відчуваю, що треба підійти, доторкнутися до нього. Обнявши батька за ногу, протиснувши голову, бачу обличчя — він плаче! Ось чому здригаються плечі, ось чому він спиною до нас. Не звістка про смерть Кірова вразила мене. Приголомшило видовище батька, що плаче. Я не міг собі уявити, що мій тато може плакати.

А дні біжать. У всіх свої клопоти, у мене свої. Мабуть, не дуже обтяжливі, бо я їх не пам’ятаю. Пам’ять зберегла лише уривчасті шматочки. Батько з газетою в руках уже вкотре звертається до мами: «Маню, Маню, ти послухай, що ми побудували!». І починає їй читати про чергову будову соціалістичної індустрії то у Харкові, то в Сталінграді чи на Кузбасі, а то і в Середній Азії чи на Далекому Сході.

А ось ми їдемо в гості до маминої сестри. Далеко. А головне, поїздом. Лише цей поїзд і пам’ятаю. Його саме бачу вперше. Хоча залізнична станція всього за півкілометра від нашого дому, але поїзд, на якому возять людей, я бачу вперше. Сам паровоз і вантажні вагони мені бачити доводилось, а ось поїзд для людей мною ще не сприймається. А те, що поїзд прийде з Польщі, взагалі недосяжне для мого розуміння. Це що ж за ворожий поїзд, який, мабуть, і «буржуїв» катає. На цей час у мене вже закладені зерна. Моє вухо вже знає слова «класовий ворог», «імперіалізм», «контра». Незабаром воно почує «шкідник», «шпигун», «ворог народу». Останнє стане крилатим.

Але ось із нічної пітьми врізається в пам’ять промінь прожектора, і мене буквально затоплює світлом, гуркотом і шипінням паровоза. І лише після брязкоту буферів наступає тиша. Ми довго стоїмо в чеканні. Йде перевірка поїзда прикордонниками, в зв`язку з чим, я починаю трохи інакше сприймати слова «кордон на замку». Потім починають і нас перевіряти, і лише увійшовши з мамою і татом до вагона, я залишив на пероні всі свої посадочні враження і поринув у нові. Такого я ще ніколи не бачив. Всі оці полиці, полички, столики, гачки, — повністю заволоділи мною. Мені здається, що я їх розглядав, обмацував стільки, скільки ми їхали. Чого варте лише саме сидіння біля вікна, яке можна опускати і підіймати!

Але приїхали! Мене затиснули в обіймах, і всі кажуть, що я дуже великий. Поступово я розумію де ми, і хто є хто. Ось цей дядечко чоловік моєї тьоті Броні, а це Гірця моя сестра, а он бабуся моя і т. д. З часом я з’ясував, що ми приїхали в Куманівці Хмільницького району Вінницької області.

Село Куманівці дуже велике, за десять кілометрів від районного центру. Мій дядя Янек директор школи цього села, і живемо ми теж у школі. При школі була квартира для директора. Дізнаюсь також, що дядя Янек другий чоловік у тьоті Броні. Першого чоловіка звали Цезар, і він кудись подівся (репресований у 1932 р., і з того часу про нього нічого не відомо). До речі, і Ян Виговський, і Цезар свого часу навчались разом у Київському педагогічному інституті для національних меншин. Після закінчення працювали в одній школі, в якій Цезар був директором. Після його зникнення, Виговський одружився з тіткою Бронею. Протягом всіх років життя цієї сім’ї, пам`ять про першого чоловіка свято зберігалась, і я ще пам`ятаю, як у нашому роду доброзичливе говорили про Цезаря, включаючи і самого Яна Виговського.

Через рік–два ми знову їдемо в гості до тьоті Броні. Тепер уже приїжджаємо у село Вербівку, що за 2 кілометри від Хмільника. Знову школа, але вже початкова (не середня, як у Куманівцях!), дядя Ян уже лише завідуючий у цій школі і живуть вони також при школі. Ця поїздка запам`яталась тим, що було багато народу. Приїхали бабуся з дідусем. Вірніше, приїхав з Брянська дідусь, бо бабуся приїхала раніше і вже жила у тьоті Броні (своєї дочки). Приїхала з Ростова тьотя Рита зі своїм чоловіком Микитою Ткаченком і двома дітьми — Люсею та Борисом. Ціла дюжина людей дорослих, четверо нас дітей… Це було вже якесь сонмище, в якому дорослі мали свій світ а ми, діти, свій. Пам`ятаю роль Гертруди — ватажка — хазяйки, пам`ятаю Люсю, яка через уроджену хворобу ніг пересувалась коли як: коли на нестійких ніжках, коли поповзом, допомагаючи собі руками; кумедного Бориска, від якого ми, дорослі (старші на 3–4 роки), тікали, а він нас, ридаючи, вишукував у кущах, на горищі або на березі озера. Лише тепер я знаю, як під