Читати книгу - "Фатум, Рухтіна Аріна"

***

Ален декілька разів перечитав чудовий вірш. Це ж вихід! Він вирушить у мандри, аби знайти вогонь, що розтопить сніг і лід в його королівстві. І тим самим уникне коронації зараз. А коли повернеться – усі будуть вважати його за героя і любити, бо він принесе магічний вогонь!

Проте Алена ще сповнювали сумніви, бо він боявся кудись їхати з рідного королівства. А тут треба було «слідами пращурів» їхати аж на південь. Сумніви й страхи знову гризли Алена, тож він вирішив порадитись із мудрим Золем.

Золь дуже зрадів, коли почув про наміри хлопчика. Він порадив Алену виїжджати у путь якомога швидше. А головне – повністю таємно. Бо якщо хтось дізнається, у королівстві почнеться безлад.

– Не бійтесь, принце, я попіклуюсь про королівство, доки ви не повернетесь, – запевнив радник. Вони домовились, що Ален поїде на своєму бравому коні до світанку, аби ніхто не помітив. Принц залишив своє королівство за декілька тижнів до коронації і вирушив на пошуки вогню з легенди, що врятує Сніговію.

Ален весь день провів верхи. Він не звик так багато подорожувати, тому голод і втома сильно виснажили юнака. Під вечір Ален заїхав до густого лісу, що стояв на шляху. Принц їхав далі, заглиблювався у гущавину, і страх знову охопив усе його нутро.

– Дарма я затіяв цю подорож, – жалівся хлопець сам до себе, – я загину тут, бо ніколи раніше не їздив так далеко від Сніговії.

І коли розпач вже майже продерся до аленового серця, юнак помітив когось, хто сидів під розлогим деревом. Ален спішився та обережно підійшов до незнайомця. Це був старий сивобородий чоловік. Помітивши хлопця, він приязно привітався.

– Вітаю в моєму лісі, мандрівниче! Що завело тебе у цей час до моїх володінь?

– Добрий вечір, добродію. Я – Ален, мандрівний принц. Я шукаю спосіб допомогти моїм підданим і врятувати королівство. Але, добродію, чому ви називаєте цей ліс своїм? Наскільки мені відомо, цей ліс належить до земель Сніговії.

– Я лісничий, слідкую за цим лісом. Кожне дерево мені як рідне, і кожну рослинку я оберігаю, як своє дитя. Я бачу, ти змучився з дороги, хлопчику? Ти зможеш відпочити та поїсти у моїй хатинці.

В хатинці, біля вогнища, коли Ален їв смачнючу юшку, лісничий почав свою розповідь про те, як він став лісничим.

***

«Коли я був молодим, лише трохи старшим за тебе, я дуже волів розбагатіти. У мого батька була лісопильня, де я працював у поті чола. Я ніколи не замислювався, чи подобається мені ця робота, бо так робили мій батько, дід й прадід. Усі мої брати вирубували ліси, і я наслідував за ними. Я боявся замислитись над своїм майбутнім, бо не уявляв собі іншого щастя, окрім сокири та важкої праці.

Одного дня я вирубав дерева для продажу у цьому саме лісі, коли раптом зрозумів, що заблукав. Я бігав колами, все глибше заходячи у непролазні хащі. Нарешті я натрапив на галявину, де безсилий впав на м’яку траву і заснув. Мене розбудив спів птахів, які кружляли у мене над головою. Я підвівся й подивився на дерево, де птахи будували своє гніздечко, дбайливо приносячи гілочки й листя. Тоді мені стало шкода тих тендітних істот, і я зрозумів, що не створений переривати життя величних рослин і позбавляти когось домівки. Натомість мені спало на думку дбати про ліс, охороняючи його й лікуючи. Тоді я покинув батьківський дім, і почав жити тут, у старій хатинці лісничого.»

– Але, – перебив старого Ален, – хіба вам не було страшно змінювати своє життя і полишати усе звичне? Хіба ви не припускали, що зможете пожалкувати про своє рішення?

– Авжеж, – по-доброму сміючись, відповідав лісничий, – але якби я не зробив цього рішення, я досі рубав би дерева, відчуваючи смуток і гонитву за грошима. А зараз я розумію, що по-справжньому для мене щастя. Якби я не придивився тоді до природи, я не почув би її голос, що направив мене.

– То що робити мені?

– О, хлопчику мій, тобі треба самому розв’язати це питання. Ти вже зробив перші кроки – тепер прислухайся до природи і до самого себе, та головне: ніколи не звертай з обраного шляху і ні про що не жалкуй! А зараз тобі треба відпочити, аби ти зміг продовжувати свій непростий шлях.

Наступного дня Ален вже готувався до подальшої подорожі, і добрий лісничий подарував йому талісман – фігурку ведмедя, вирізьблену з сучка, аби принц завжди пам’ятав про силу природи. Ален подякував і відправився на подальші пошуки чарівного вогню.

Ален довго ще їхав лісом, аж поки не виїхав у поле. Там він розпитав селян, що підказали йому шлях до невеличкого містечка поблизу. Принц дістався того місця разом із сонцем, що саме заходило за горизонт. У пошуках нічлігу та місця для свого коня Ален натрапив на веселу таверну, звідки лунала чудова музика та сміх відвідувачів. Щойно відчинивши двері, юнак відчув заманливий запах смаженої індички, почув лихі розмови пияк і музику, що лунала із центру таверни. Там сидів Бард із дивною сопілкою в руках. Він грав та співав про лицарів-героїв, що здолали усе зло на землі. Цікавість Алена привернула незвичайна сопілка Барда – вона, здавалося, могла грати навіть без допомоги хазяїна!

Ален підсів ближче до Барда і слухав його пісні. Згодом люди почали розходитись по домівках, а п’янчуги валилися в сон прямо на сходинках таверни. Бард ще грав й співав, аж доки у залі залишився лише сам мандрівний принц. Музикант помітив його і звернувся до зачарованого юнака.

– Юначе, куди тримаєш шлях свій? Чому до темряви сидиш ти у таверні, замість бачити розкішні вдома сни?

Бард був середнього віку чоловік, з чорними вусами й еспаньйолкою. Його яскравий строкатий одяг контрастувала зі звичайним убранням селян, а бордова накидка з капюшоном трохи прикривала лоба.
– Я мандрівний принц, я шукаю спосіб зняти прокляття з мого королівства.

– Багато я мандрую світом, але не бачив принців мандрівних. Та чи не за тим лишився ти, юначе, аби послухати мій спів?