Читати книгу - "Фатум, Рухтіна Аріна"

– Так, із задоволенням! – зрадів Ален.

– Що заспівати хлопцеві, аби в біді допомогти йому? – звернувся Бард до своєї сопілки. І вона почала грати прекрасну мелодію. Бард задоволено кивнув, і заспівав.

***

Пісня, що заспівав Бард Аленові, розповідала історію сміливого лицаря. Але лицар не завжди був такий сміливий і не завжди хоробро кидався захищати слабких і безвинних. Перед першим своїм боєм молодий лицар сильно нервував. Хоча він багато тренувався і мав би бути впевненим у своїх силах, його все одно гризли сумніви. В ніч перед боєм лицар не витримав і втік з дому, блукаючи околицями свого міста. Тоді він побачив маленького пастушка, що заганяв овець. Тоді ж лицар побачив вдалині вовка, що швидко наближався до маленького хлопчика. Лицар намагався кричати, аби попередити малого, але той не чув його. Не вагаючись, юнак вихопив свого меча та кинувся на вовка. У важкому двобої він здолав звіря й захистив дитину.

Так молодий лицар зрозумів, що мета його благородна, і що кожен поєдинок лише веде його до своєї мети, що з кожним боєм він стає сильнішим. Воїн подолав свій страх, зазирнувши у вовчі очі. Наступного ранку він чесно бився на арені й вийшов переможцем. Відтоді він блукає по світу та робить подвиги, про які складають пісні!

– Юний друже, – закінчив свою мудру співанку Бард, – пам’ятай, що більше заглядаєш ти в майбутнє, то більший жах твій перед невідомим. Та так буває, принце, забути треба про страхи та йти за піснею, що кличе в далечінь. Знайди свою мелодію, свій шлях, і рук не опускай ніколи!

На цих словах Бард розкланявся із Аленом і пішов геть. Принц ще довго сидів у задумі перед каміном таверни, поки там і не заснув.

Сонячні промені проникли то таверни через запилені шибки. Ален прокинувся, і не одразу згадав, де знаходиться. Коли ж він озирнувся навколо, і згадав, що до ночі слухав пісню Барда, то помітив поруч із собою сопілку. Ален підняв її, зацікавлено оглянув. Спочатку він подумав, що Бард забув свій улюблений інструмент чи загубив його, але поруч лежала записка:

«Ти мені сподобався, юний друже! Залишаю тобі мій подарунок – чарівну сопілку, що грає сама собою. Пам’ятай: навіть у найтемніші моменти життя є мелодії, які можуть наповнити серце світлом. Щасти тобі, принце!»

Ален всміхнувся, подумки дякуючи мандрівному музиканту й заховав сопілку за пазуху. Скоро він продовжив свою подорож, впевнений, що зможе допомогти своєму королівству.

Багато днів, тижнів їхав Ален на південь, аби знайти вогонь, що врятує Сніговію. У подорожі зустрічав він різні міста й села, ліси й поля… Різні люди розповідали йому свої історії, навчали його різним умінням. Ален все їхав, не знаючи, коли нарешті доля змилостивиться над ним і покаже шлях до чарівного вогню. Кого не питав принц – ніхто не знав про таке диво, але розповідали йому тисячі інших легенд, які він записував та вивчав напам’ять. Скоро він і сам вже міг розповідати малечі цікаві казки про свою подорож.

Зустрічні люди дарили йому іноді на згадку якісь речі, як-от медальйон чи навіть дерев’яну ложку. Але найціннішими для принца були дерев’яний ведмідь і сопілка, яка вміла грати чудові мелодії й розраджувала його у найскрутніші хвилини.

Одного дня Ален доїхав до найпівденнішого міста на мапі – далі було лише безкрайнє море. Принц ніколи не бачив моря, лише річки, вкриті льодом. А тут сяяло тепле сонечко, вітер зігрівав обмерзлі руки, а гарячий пісок пестив ноги мандрівників. Це містечко цілковито можна було назвати раєм на землі! Люди тут були люб’язні, добрі, щедрі. Залюбки запрошували в гості та пригощали найкращими фруктами, що росли у них в саду. Біля кожного будиночка милували око висаджені на клумбі квіти. Краса та щастя супроводжували кожен сантиметр цієї землі.

Проте Ален був зовсім нещасний. Красиві квіти та люб’язні мешканці міста не могли заглушити його печалі – він пройшов весь шлях від півночі до півдня та все одно не зміг знайти спосіб врятувати Сніговію. Надії розсипалися, Ален знову був у розпачі. Не розраджували його ані фігурка ведмедя, ані сопілчині пісні…

Ален не міг повірити, що витратив стільки часу на те, аби знову прийти в нікуди. Він не знав, що робити далі, і чи взагалі зможе він повернутися на батьківщину. У повному розпачі принц побіг у гори, подалі від міста. Долини й скелі були перемішані, присипані зеленими кущами, високою м’якою травою та буйними квітами. Ален все біг, доки не дійшов до крутого стрімчака. Він підійшов до самого краю та подивився вниз, де хвилі лизали кам’яні береги. Заворожений, Ален дивився на море, аж поки не відчув, що йому мариться в голові. Але принц продовжував стояти.

– Нехай море й вітер вирішить мою долю! – прошепотів юнак, зовсім нахиляючись над прірвою. Він вже почав втрачати рівновагу, відчув неприємне поколювання у всьому тілі. Час перестав існувати для Алена, лише його серцебиття відлічувало секунди до вічного спокою у морських глибинах…

– Агов! Агов! – Ален почув жіночий голос, і наче іскра вдарила його тіло. Він замахав руками, ледь зберігши рівновагу, та відступив кілька кроків назад.

Неподалік стояла худорлява дівчина з довгим темним волоссям. Вона схвильовано дивилася на Алена, тримаючи в руках пензлик.

– Вибачте, ви надто близько стояли до краю. Я злякалася, – прокричала незнайомка та підійшла до принца. Тоді він побачив, що її руки та щоки були заляпані фарбою. Вона уся пашіла здоров’ям і молодістю. Ален відчув незнаний раніше спокій.

– Мілена. Моє ім’я. А твоє? – прощебетала дівчина, простягаючи руку.

– Ален, –  відповів на рукостискання принц, – чому твої руки покриті різними кольорами?

Мілена розсміялася. Потім вона раптом схопила Алена за руку та потягнула за собою.

– Ходімо, я покажу тобі!

На траві стояв мольберт з недописаним пейзажем. Прекрасна картина передавала морські простори та безмежне небо. Ален захоплено роздивлявся сей витвір мистецтва, доки Мілена, художниця, стояла поруч.