Читати книгу - "Фатум, Рухтіна Аріна"

– Стривай, – повільно сказав Ален, переводячи погляд з картини на справжню природу, – але чому на твоєму пейзажі росте ось ця берізка? Її немає там.

– Так, але я посадила її декілька днів тому. За десять років вона буде тут рости.

– То ти намалювала майбутнє? Це не надто обачливо. А раптом твоя береза не виросте? Раптом її вирве вітром? А раптом…

Мілена знову залилася променистим сміхом.
– А раптом все буде добре? – крізь сміх промовила вона, – тоді у мене буде чудова картина. Алене, я малюю майбутнє таким, яким я хочу його бачити. Моя віра в майбутнє робить мене щасливою! Я вірю, що все буде добре і радію життю.

– А якщо усе стає не так, як ти собі уявляла?

– Нічого. Я уявляю знову і сподіваюся, що цього разу все буде краще. Роблю висновки і переступаю, аби йти далі. Я роблю все, що залежить від мене, – чого мені сумувати, коли щось іде не по-моєму?

Ален замислився. Він ще довго дивився на картину Мілени, на неї саму, на майбутню берізку. Слова молодої художниці запали йому до душі. Нарешті він озирнувся до Мілени і спитав:

– Ти б хотіла поїхати кудись? Намалювати щось окрім моря та зелених лугів?

– Що, наприклад?

– Сніг. Ти коли-небудь бачила сніг?

– Ні.

– Ну от, тобі знадобиться багато білої фарби, аби його намалювати. Або лід, прекрасний і прозорий наче скло. Або густі ліси, вкриті інієм. Сріблясті туї, величні дуби. Чи хотіла б ти…?

– Так, можливо, – відповіла Мілена несміливо.

– Тоді поїхали зі мною у моє королівство. Я маю стати королем і врятувати Сніговію. І я був би дуже радий, якщо б ти була поруч. Ти мені сподобалася.

– Ти мені теж. Я поїду з тобою, і ти більше не будеш сам у своїй подорожі. Ти будеш мандрівний принц, а я мандрівна художниця. Мені це пасує, – Мілена лагідно посміхнулася. Ален обережно торкнувся темного волосся дівчини, а потім взяв її за руку. Тепер він був впевнений – чарівний вогонь був винайдений. Вогонь палав у його серці.

***

Ален та Мілена поважно заїхали до Сніговії, очікуючи пишного прийому на честь повернення майбутнього короля. Але Сніговію було не впізнати, настільки страшні панували тут голод та холоднеча. Худі, зморені люди ходили, не піднімаючи голови, замотані у старі обноски. Ніхто не привітався з приїжджими мандрівниками, ніхто не впізнавав принца Алена.

– Мені тут не подобається, Алене, – жалібно промовила Мілена, спантеличена таким прийомом, – Чому вони не чекають на тебе? Чому не питають про принца?

– Не знаю. Я маю спитати в когось, – пробурмотів Ален і спишився з коня.

Спіймавши на вулиці хлопчиська, що пробігав у справах, Ален поставив йому декілька запитань. І був дуже здивований!

– Мілено! Вони вважають, що я помер!

Хлопчик розповів принцу, що перед самою коронацією принц збожеволів і втік у ліси. Там його роздерли на шматки вовки, і королівство залишилося без короля. Мудрий радник, правиця короля, взяв на себе тягар правління і обійняв престол одразу після похорону короля. Саме він знайшов тіло наслідника роздертим в лісі.

Але з приходом радника до влади Сніговія зовсім занепала: підвищилися податки, зросли ціни на їжу та дрова, кожного підданого змусили віддавати велику частину свого без того маленького врожаю. Цьогоріч багато хто не пережив зиму, та радникові на це було байдуже. Як виявилося, він цікавився лише збагаченням своєї кишені, і зараз живе у розкошах та теплі в королівському палаці.

Ален кипів від гніву. Людина, якій він довірив своє королівство, зрадила його! Він негайно попрямував до палацу, але його не пустили, бо радник Золь поставив потужну охорону перед входом. На кожному куточку стояли вояки. Ален намагався довести охороні, що він принц Сніговії, але його викинули, наче божевільного. У розпачі Ален розгнівався ще більше, але Мілена заспокоювала його, радячи звернутися до народу.

Ален так і зробив. Він гордо встав посеред площі, поставши перед здивованим натовпом.

– Народе мій! Я був у мандрах, але я живий! Вас нагло обдурив цей зрадник. Допоможіть мені подолати його і заняти своє місце!

Люди спантеличено зупинялися на площі, слухаючи оратора. Але тільки-но він замовчав, почувся принизливий регіт. У своєму мандрівному вбранні Ален був схожий на безхатька, але зовсім не на принца. Ніхто не вірив йому, навіть не хотів слухати.

Спочатку Ален запанікував, страх та образа заскочили його зненацька та боляче вп’ялися в груди. Він приклав руки до серця, намагаючись вгамувати шалений ритм, і нащупав подарунок Барда – чарівну сопілку. Згадавши слова Барда, Ален дістав її та заграв. Звуки майстерно танцювали на кінчику сопілки, розбиваючи людську недовіру та вороже ставлення. Кожна нота діставала душі слухачів, торкаючись чистих почуттів, аби залишитись назавжди.

Сміх перервався, ніхто більше не знущався з принца. Усі слухали чудову мелодію сопілки. Ален перестав грати і знову мовив до народу:

–  Послухайте! Я справді принц Ален, син короля Сніговії. Я поїхав у далекі землі, аби знайти порятунок своїй країні. Як я можу довести вам, що я справді той, за кого себе видаю?

Люди почали радитися один із одним. Нарешті з натовпу вийшов середнього віку чоловік міцної статури.

– Мій дядько – лісничий в королівському лісі. Він казав мені, що зустрів принца незадовго до того, як радник об’явив його мертвим. Мій дядько подарував принцу вирізьбленого з дерева ведмедя. Якщо це і справді принц Ален, то нехай він покаже цей подарунок. Тоді я клянуся своєю головою, що це справді зниклий принц!

Ален з полегшенням вислухав промову чоловіка і з теплою усмішкою дістав фігурку ведмедя, якого носив як талісман весь цей час. Народ повірив племіннику лісничого, бо й самого лісничого багато хто знав особисто. Почулися аплодисменти, і хлопчаки вже побігли розносити гарну новину по всіх куточках королівства: «Принц Ален повернувся! Сніговію врятовано!»