Читати книгу - "Авантюра XL"

і полетів до Нью-Йорка.

До цього йшло давно: тягнуло

у липні 2003 року ми з однокласником і двома подругами

пішли в знаковий для мене тритижневий похід,

який у результаті дістав назву «кримська

голодуха — 2003»,

за висловом цього однокласника.

той був змушений просто з Роман-Коша

спускатися на трасу й автостопити до Києва,

а ми далі подорожували втрьох:

я та дві дівчини.

мандрували від села до села вздовж моря,

вчили окремі татарські слова,

робили одне одному масажі

й намагалися не заходити далі.

* * *

аж ось пройшли крізь казковий ліс,

повний укритих яскраво-зеленим мохом трьохсотлітніх буків,

і дісталися гори, що називалася Намет-Гора. Чатир-Даг.

наближався вечір.

обходити стежками було далеко, чекати ранку — довго.

— ми підемо в лоб! — сказала одна з дівчат.

вона боялася висоти, проте була рішуча,

бо батьки назвали її Вікторія.

утім, піти в лоб не склалося.

шлях дедалі крутішав,

ніч — дедалі ближчала,

і до всього почався дощ.

тож розклали намет на схилі Намету.

дощ перейшов у зливу, злива — у зливу.

вода з Намету потроху наповнювала намет,

калюжа на дні перетворилася на ставок.

вода не те щоб крижана, проте й не тепла.

вертатися ж у темряві під зливою слизькими травами — уб’єшся.

так, це була найхолодніша та найдовша ніч у юному житті. дівчата спершу притулилися з боків, а потім (знятий мокрий одяг і тремтіння) сказали «геть!» умовностям і вилізли на мене. я розставив ноги — по одному задку у вологих трусиках на кожному стегні, обіймаючи по одній голій спині кожною рукою.

так і лежав:

мокрий унизу, збуджений угорі.

* * *

начебто непогано, проте немитість тіл у горах і вогкість далися взнаки. пішов запах.

— ми гниємо! — напівістерично засміялася Вікторія.

а з полотняного даху крапає вода. і жодної крап­лини сну.

почав сіріти ранок. злива перейшла в зливу. «ідемо, вже не можу». я склав намет, і ми стали сходити з Намету. але — ха-ха! — коли йдеш угору, шлях один; коли ж униз — яким відрогом, між якими саме урвищами є спуск? а дощ іде. холодні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси.

кілька помилок і повернень, кілька плачів і розпачів — усі троє спускаємося до струмка: вода завжди біжить донизу і, як пощастить, уже без круч. але! — Вікторія панічно боїться висоти. вагання, схлипування, не дотягнулась до моєї руки — хрясь! — і вона лежить унизу, в багнюці, втиснена в глину рюкзаком, з розпластаними руками й ногами. страшно, але не можеш відігнати думку: «ги, черепашка».

— ф-ф-ф… Вік’, ти жива?

— %$#@^_!!

— жива! — з полегкістю зітхнули ми двоє.

утрьох шкандибаємо.

холодні, задрипані, мокрі,

нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились од свого ключа, по коліна у воді струмка серед стрімких берегів — зате вниз, до людей!..

* * *

старий лісник вибігає з хати.

— ану сюди! одяг — на піч! горілку — до рота!

— та ми не п’…

— вже!

а потім троє мружилися на вогонь, сидячи у спідницях і шалях дружини лісника, із повними пузами теплого супу. літня жінка перевісила наше мокре вбрання надвір, коли визирнуло сонце.

— ви не уявляєте, які ми вдячні вам!..

— а знаєте, до нас багато приходить таких…

— чайників?

— …ет, усе одно поїдете й забудете про нас.

— ні! ні! ви що! нізащо! ніколи! — навперебій.

— ні? то й гаразд. може, колись і ви допоможете комусь. добро — як естафета, яку люди мають передавати одне одному.

за день одяг просохнув,

дівчата поїхали до родичів,

лісник і його дружина помахали вслід,

а я пообіцяв Намет-горі ще видряпатися колись на неї

та й пішов горбами вздовж моря.

я думав. повільно, зате ж глибоко-глибоко!

неначе молотом. ритмічно.

через три дні зійшов на згаслий чорний вулкан.

далеко внизу — спокійні темно-сині хвилі,

над головою, шиєю й плечима — приємно-пекуче світило,

і навколо тіла, у волоссі й вухах — потоки свіжого повітря.

* * *

я видерся на край, глянув у вічі прірві,

розкинув руки

назустріч сонцю, морю, горам і вітрам,

як ідіот,

і відчував приблизно так:

синє небо жовте вино

кульбабове листя в пелюстках троянд

лежало під хмизом гарячого сонця

поганство якого ловилось вітрами

неслося по світу у музиці пісні

віршах і сопілці що грали своїми

сумними квітками на місяці плями

лежали спокійно а повне колисками

дихання море мовчало від хвилі

до хвилі дельфіни стрибали пищали

та чайки забрали весь хліб наче риба

впіймала собаку о бідний безногий

що просить на розі подати копійку

чи гривню не в змозі нещасний комарик

розчавлений криком а в горах так тихо

по-справжньому тихо і тільки струмок у якому холодна

вода по трубі це акваріум мозку зате коли сам

то зникають спокуси і часом побути затьмарений досвід

пітніє вулкан під яким лежить зелень

розкинути руки летіти в безодню верхів’я орли

десять чорних по колу ховатись як здобич

і дертись на гору побачити спеку

та дощ і пустелю котра з-під намету

вистрибує дужо як коник-бугай

який б’є попід груди роздушеним м’ясом

лежить на асфальті татарин не радить

ущелини брати натомість бики

тебе хочуть роздерти а ти хочеш жити

та мати свій сад і ліщинову хвіртку

криницю джерельну ділитися з іншим і часом самому

тим іншим ставати (Григорій) щоб мандри

назавжди лишались щоб зорі гукали

летіти між ними а хмари й туман

усесвітня подоба де хаос гармонію

схоплює тихо в любові до всього

до жінки де сонце та діти де скелі

й провалля суворість не дасть утопити

зом’якнути глухо

ходити це жити

лежати це спати

мелодію грати

народну для себе для інших і фрукти

і воду й гостинність тепло та притулок

добро не забути воно естафета

щоб люди не впали не дати змаліти

онукам і дітям праправнуків ліс

у рожевих повітрях відкритих планет

не боятися смерті це зелень і хмари

і радісний вітер під сонцем яке

нам дало світлохвилі

прожити любити

відчути хотіти

дозріти

2

з вами був привид дві тисячі третього,

у студії Антон Чап’як,

і ми повертаємося до нашої подорожі.

* * *

звичайно, у Штати теж просто так не в’їхав.

про геморої на кордонах тут буде багато.

а може, в минулому житті я був злим прикордонником,

і тепер матінка-карма карає.

— уперше до Штатів?

— так.

— пройдьомтє.

з цілого літака — близько трьохсот поляків,

українців, білорусів і росіян —

чотирьох було «випадково відібрано»

для більш ретельної перевірки.

наскільки я зрозумів, двох із них —

білоруску літнього віку та бородатого нервового росіянина —

завернули назад.

ми години зо дві сиділи в якійсь кімнаті,

поки люди з Homeland Security з дуже заклопотаним виглядом

вивчали наші папери та заводили «обранців» з інших рейсів.

переважно з темною шкірою різних відтінків. випадково відібраних.

нарешті мені ввічливо пояснили, що я приїхав

із першою нежурналістською візою в паспорті,

уперше до Штатів,

із дощовою плямою на фотографії,

вислухали легенду

про джерела фінансування,

розпитали про плани на майбутнє

й дали півроку.

Аліса досі чекає в холі.

— welcome to the belly of the beast[3], —

сміючись, вітає мене.

який я був радий бачити її знову!

наступного дня прилетіла німкеня Момо.

спершу ми з нею гуляли Мангеттеном удвох,

поки Аліса востаннє перед від’їздом провідувала знайомих,

потім я тактовно відмазався від Момо,

утомившись щопівгодини заходити на каву перепочити.

кинувши виклик