Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

частини її цікавили найменше.

— Так підійде? — запитав Ічіґава за якусь мить. Анна навіть не

зрозуміла, про що він. — Тобто називати вас мем, я хотів

спитати. У деяких VIP’ів є титули. Пастори, превелебні, священники. Я не хотів вас образити.

— Ну, якби ти мені не сподобався, то я попросила би тебе

називати мене превелебною докторкою, але ти мені дуже

припав до вподоби, тому, будь ласка, не кажи так.

— Дякую, — сказав Джин і зашарівся на карку.

— А якби ти входив до моєї парафії, то я просила би звертатися

до мене «пасторко Анно». Буддист?

— Тільки коли гостюю в бабусі, — підморгнув їй Джин. —

Решту часу я військовослужбовець флоту.

— То тепер це вже релігія? — засміялася Анна.

— На думку флоту, так.

— Окей, — знову засміялася вона. — То чого б тоді не звати

мене просто Анною?

— Слухаюсь, мем.

Він зупинився перед дверима з позначкою OQ 297-11 і передав

їй маленьку металеву картку.

— Це ваш номер. Коли картка у вас, то кімната сама

відчинятиметься. Якщо ви всередині, то каюта завжди

замкнена. Щоб її відчиняти, натискайте жовту кнопку на стіні.

— Звучить дуже переконливо, — сказала Анна й забрала ключ

із його тремтячої руки.

— Це військовий корабель «Томас Прінс», мем. Це

найпереконливіше місце в усій Сонячній системі.

* * *

завдовжки. За флотськими мірками, просто розкіш. За

європівськими — нормальна. За земними — просто труна. На

якусь мить жінці аж запаморочилося в голові, неначе дві різні

Анни намагалися скласти враження про приміщення в три різні

способи. Таку саму дисоціацію вона пережила, ступивши на борт

«Прінса» та відчувши притиск повноцінної сили тяжіння.

Вперше за чимало років її охоплювала ейфорія землянки, якою

вона лишалася більшість свого життя. Нарешті в неї правильна

вага. А от європка в ній почувалася втомлено та спустошено від

надмірної сили, що тягнула її за всі кістки.

Цікаво, подумала Анна, чи довго Ноно вертатиме собі назад

земні ноги. Чи довго вчитиметься ходити Намі. Всю дорогу

назад вони напихалися стимуляторами мускульного та

скелетного росту. Але на більше медикаменти не здатні. На них

чекають нестерпні тижні й місяці, поки їхні тіла

адаптуватимуться до нової гравітації. Анна практично бачила, як маленька Намі намагається встати на ручки й колінця, як

вона це робила на Європі. Майже чула засмучені крики, поки їй

доведеться накопичувати сили, щоби знову опанувати

самостійне пересування. Таке мале, а вже таке завзяте. Вона

просто не тямитиметься з люті, якщо розгубить такі важко

здобуті фізичні навички, що опановувались останні два роки.

Від цих думок в Анни розболілося під ребрами.

Жінка стукнула пальцями по лискучій чорній панелі на стінці

каюти, і перед нею з’явився термінал. Якусь мить вона

розбиралася з його інтерфейсом. Функціонал зводився до

гортання корабельної бібліотеки та аудіо-/відеоповідомлень.

Анна натиснула на кнопку, щоб записати одне таке:

— Привіт, Ноно! Привіт, Намі! — вона помахала в камеру. —

Я вже на кораблі. В дорозі. Я… — раптом зупинилася та обвела

поглядом кімнату, її стерильні сірі стіни та спартанське ліжко.

Схопила з нього подушку та повернулася назад до камери: —

Я вже за вами сумую. Ось це — ви, — вона міцно пригорнула її до

себе. — Це ви обоє.

Анна вимкнула запис, перш ніж сльози встигли навернутися

на очі. Вона саме вмивалася, коли консоль сповістила про новий

лист. І хоча Намі ще не могла одержати її повідомлення та

встигнути відповісти, серце жінки все одно аж підскочило. Анна

поквапилася до термінала й відкрила листа. Це виявилося

звичайне

нагадування

про

ознайомчу

зустріч

VIP’ів

в офіцерській кают-компанії о 19:00. Годинник показував 13:00.

Вона тицьнула на кнопку, сповістивши про одержання

повідомлення, й, не роздягаючись, залізла під ковдри на ліжку, де й заснула вся в сльозах.

* * *