Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

Нервово крокуючи в тіні широкого дубу, дівчина не вірила своїм очам, адже на електронній пошті не було жодного листа. І на дзвінки Марина теж не відповідала. У батьків так взагалі не було мобільного зв'язку, але з їх роботою це справа звичайна. Як то кажуть, працюють там, де ворон кісток не заносить. Ярослава не розуміла, що їй робити далі. Ні з ким не поговориш, писати подрузі теж нічого не можна, та й бабусі не розкажеш. Хоча про Білоснігу треба розповісти.

Написавши Марині коротке повідомлення на пошту: «В мене все добре. В чари дуже хотілося б повірити, та здоровий глузд узяв верх. Розкажи, що в тебе нового?», дівчина попрямувала до Галини Владиславівни.

Після вчорашнього свята на кухні панували тиша та спокій. Бабуся напоїла гостю ароматним чаєм і нагодувала свіжими пиріжками з м’ясом. Ярослава починала задумуватись над тим, що непогано було б відновити свої ранкові пробіжки. З таким раціоном вона скоро перетвориться на казкового персонажа – Колобка.

Розповівши коротку, майже правдиву історію про Білоснігу та подякувавши бабусі за ласощі, Ярослава, захопивши декілька пиріжків із собою, нарешті попрямувала туди, куди хотіла потрапити вже декілька днів – Узбережжя Журби. Вона зі швидкістю блискавки подолала відстань від «Причаробор'я» до берега Тропки. Але зараз, опинившись біля самого краю Лукавого поля, дівчина в нерішучості завмерла. Ще крок - і соковиту зелень галявини змінить золотистий пісок. Якщо припущення дівчини вірні, то далі панують русалки. Раптом їм справді вже не можна виходити на берег, і вони не зможуть поговорити? Або в них просто ноги змінилися на хвости, а людьми вони можуть бути? Що з багатьох казок правда? І головне, як звернутися до водних мешканок? Ярослава не до кінця вірила своїм власним думкам. Невже вона збирається кликати русалок? Русалок! Це ж треба…

Розгублено хитаючи головою, Ярослава забрала з кошика велосипеда частування і попрямувала до краю води. Обережно поклавши ласощі так, щоб хвилі не торкалися до них, дівчина відступила назад і тихо промовила:

- Дівчатка!

У небі пролетіла чапля, на узліссі каркнула ворона, вітер зашелестів розлогою вербою. Ось і все, що сталося – жодних чарівних фокусів. Ярослава розгублено озирнулася. Востаннє пересиливши свою раціональність, дівчина покликала голосніше:

- Аїро, Осоко, Ліліє!

Тієї ж хвилини недалеко від берега блиснула вода і розійшлися нерівні брижі. Ярослава не встигла помітити нічого незвичайного, але їй пощастило і за метр від перших хвиль знову злетіли бризки. Серед крапель, що блищали на сонці, майнула звичайна річкова риба. Ярослава розчаровано зітхнула і поплелася назад до велосипеда. Ну що ж, тоді вона повернеться до садиби і почне розпитувати знахарку про Чаробор. До речі, треба б ще дізнатися, що таке Трисвіт. З того, мабуть, і треба було почати, а не ганяти по Роздоріжжю в пошуках русалок.

З-за спини почувся радісний вигук:

- Ой, дивіться, сестриці, що вона нам принесла!

Ярослава впізнала голос Лілії і миттєво обернулася. Їй не здалося - подружка справді сиділа у воді майже біля самого берега. Осока гойдалася на гілках прилеглої верби, а Аїра сиділа на невеликому камені біля краю очеретяних заростей. Лілія намагалася дотягнутися до ласощів, залишених неподалік, але не могла просунутися далі, ніж заходили хвилі води.

Тим часом у Ярослави від подиву відвисла щелепа, але вона одразу ж прикрила рота долонею. Так і стояла, переводячи погляд із однієї подружки на іншу. Вони кілька разів зустрічалися на святах, зрідка перетиналися на Лукавому полі, але частіше ті підходили до неї в лісі, коли Ярослава допомагала Ягинішні збирати трави та коріння. Дівчата завжди доброзичливо ставилися до нової знайомої, весело щебетали, цікавилися її життям, розповідали дрібні плітки з Роздоріжжя. Деколи вони розмовляли зі знахаркою, але відходили убік і Ярослава не знала, про що ті говорять. Вони здавалися Ярославі своєрідними, можна сказати яскравими, але ніяк не в’язалися з образами казкових водяних істот. Принаймні тих, що малювали в книжках міфів. Хоча чого вже там таїти: кілька разів закрадалися такі думки. Але хто їх серйозно сприймав? Тим більше скрізь писалося, що русалки з риб’ячими хвостами, перетинками між пальцями і частенько бувають непривітні.

Зараз же перед Ярославою була трійця майже звичайних дівчат. Принаймні на перший погляд. Мокрі сорочки прилягали до тіла і окреслювали цілком людські форми – дві ноги, дві руки, на плечах голова. Шкіра у дівчат поблискувала, наче припорошена дрібною росою, очі здавалися надзвичайно яскравими, а волосся… Ось воно, мабуть, найбільше і видавало в них чарівних істот. Кольори були просто неймовірні! Тепер у чорному волоссі Аїри виднілися зелені пасма, з яких звисали бруньки однойменної рослини. Вони, наче позолочені скроневі прикраси, обрамляли лице русалки і робили її схожою на панну із древніх поселенців. Якщо уважно придивитися, то можна було помітити, що зелені пасма ніякі і не пасма зовсім, а мечоподібне листя все того ж аїру. Принаймні тепер зрозуміло, звідки у дівчини таке ім’я.

Осока теж здивувала зачіскою. Виявилося, що її хімічна завивка - це насправді ціла копиця суцвіть, схожих на колоски. Вони блищали насиченим золотаво-гірчичним кольором і лише зрідка перемежовувались ниткоподібними зеленими листочками. Не важко було здогадатися, що у цієї русалки ім’я теж походить від певної рослини.