Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Я саме перевіряв, чи дані передаються, коли в навушнику пролунав тривожний голос:
— Це не просто обхід. Вони перевіряють кімнати. Швидко виходьте!

Ми поглянули одне на одного. Очі Вівіан були широко розкриті — у її погляді читалася чиста безвихідь, тривога стискала її плечі. Десь зовсім близько, за дверима, ми почули шорох — тихий, але однозначний. Хтось там був. Хтось уже йшов до нас.

Я не думав. Тільки діяв.

Я обхопив Вівіан за талію й легко підняв, посадивши на край столу. Я схопив її обличчя долонями і впився губами в її вуста. Поцілунок вийшов різкий, твердий, голодний. Вона застигла на мить, напружившись у мене під руками — я відчув це по тому, як її пальці злегка стиснули тканину мого піджака. Але вже за кілька секунд її подих змінився. Вона розслабилася, її губи піддалися моїм, і вона відповіла. Повільно, глибоко, ніби ця дія була єдиною правильною у цей момент.

Я провів долонею вздовж її стегна, ковзнувши пальцями під поділом сукні, і почув, як вона тихо видихнула. Її тіло трохи вигнулося мені назустріч — майже непомітно, але достатньо, щоб я зрозумів: вона повністю в грі.

Саме в цю мить двері прочинилися.

В кімнату зайшов охоронець. Грубий силует на фоні світла з коридору. Його рука впевнено лежала на руків’ї пістолета, і він одразу направив зброю на нас.
— Що ви тут робите? — голос його був низький, недовірливий, але більше роздратований, ніж тривожний.

Я з неохотою відірвався від губ Вівіан, ще раз ковзнувши долонею по її талії. Від неї йшло тепло, яке я не хотів відпускати. Повільно повернувся до охоронця, зустрічаючи його погляд спокійно, без натяку на страх чи нерви.
— Ми просто хотіли усамітнитися на кілька хвилин, — сказав я рівним голосом. Усмішка на моїх губах була ледь помітна, навмисно недбала.

Охоронець глянув на нас суворо, затримав погляд на розпалених щоках Вівіан, на тому, як вона нервово згладжувала поділ сукні. Його брови зсунулися.
— Робіть це вдома, — буркнув він коротко. — Тут це заборонено.

Вівіан почервоніла так, що навіть при приглушеному світлі це було помітно. Вона схилила голову, виправдовуючись:
— Вибачте… ми вже йдемо.

Я допоміг їй зістрибнути зі столу, її пальці коротко затрималися на моєму зап’ясті — теплі й легкі. Ми швидко, але не поспішаючи, вийшли з кімнати. В коридорі я знову поклав руку на її поперек, тримаючи її ближче до себе, ніби ми й справді були парою, яка тільки що потрапила в незручну ситуацію.

Ми не озиралися. Просто йшли вперед, крок за кроком, поки нарешті не вийшли на подвір’я. Там, за рогом будівлі, вже чекала наша машина.

Я зустрів її погляд і зрозумів — на кону було вже не лише завдання. Ми давно переступили ту межу, яку колись самі для себе визначили. І тепер я вже не міг сказати напевно, у яку саме гру ми граємо з Вівіан.

Ми впоралися. Ми вибрались. Але те, що розгорнулося між нами цієї ночі, тільки починалося.