Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Вівіан

Машина мчала крізь ніч, фари розрізали темряву вузькими смугами світла, але я майже не бачила дороги. Мої думки були десь далеко, заплутані, важкі. Я не могла перестати згадувати той поцілунок. Його руки. Його дотики. Його погляд, від якого у грудях щеміло щось незрозуміле.

Це була помилка. Я знала це. Я повторювала собі це знову і знову, наче молитву. Ми й так були на межі — і цей порив, ця слабкість, тільки ускладнить усе між нами. Я мала бути обережнішою. Ми обоє мали. Але ніщо з того, що я знала, не допомагало мені зараз приборкати те, що вирувало всередині.

Машина зупинилася. Ми вийшли мовчки. Ніхто з нас не промовив ні слова. Та тиша була гучнішою за будь-які слова.

Коли ми увійшли в будинок, я знала, що не можу залишити це так. Я мала про це поговорити. Мала з’ясувати все одразу, поки це не стало ще складніше.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зібрати думки до купи, хоча всередині все вже давно плуталося. Повітря здавалося густішим, важчим, як перед грозою. Мої губи ледь ворухнулися, і слова прозвучали тихо, майже як зітхання, огорнуте сумнівами і нерішучістю:

— Той поцілунок…

Віто підняв на мене очі. Його погляд був важкий, уважний. Він зробив крок до мене.

— Той поцілунок що? — його голос прозвучав нижче, глибше, хрипко. У ньому бриніло щось небезпечне, але водночас магнітне, від чого все моє тіло відгукнулося ледь помітною хвилею тепла.

Я відступила назад. Ще крок. І ще. Поки не відчула, як спиною впираюся в стіну. Віто був уже зовсім близько. Його присутність заповнювала весь простір між нами.

Я намагалася тримати голос рівно.

— Той поцілунок… — повторила я, цього разу мій голос був ще тихіший.

Та саме в цю мить мій погляд мимоволі ковзнув униз, до його губ. Спогад про те, як вони торкалися моїх, охопив мене тремтливою хвилею.
Серце в грудях стиснулося і забилося ще сильніше, наче хотіло вирватися назовні. І я знала — він усе це бачив. Бачив мій погляд, моє дихання, мої губи, які ледь-ледь прочинилися. Бачив, як сильно я боролася з собою, але програвала.

Віто зціпив щелепи. Погляд став ще темнішим, ще важчим — у ньому з’явилось щось хиже. Він дивився на мене так, ніби вже прийняв рішення і не залишав мені жодного шансу відступити.

Він прошепотів хрипло, з придушеним нетерпінням:
— До біса.

У його голосі не було сумнівів. Не було дозволу чи прохання. Це було рішення — остаточне, неминуче.

І в ту ж мить, перш ніж я встигла навіть перевести подих чи щось відповісти, він опинився зовсім поруч. Його рука торкнулася мого обличчя — гаряча, сильна, впевнена. Пальці ковзнули по моїй щоці, обвели контур підборіддя, а потім його губи впали на мої.

Це не був ніжний поцілунок. Це була потреба. Гаряча. Вимоглива. Він цілував мене так, ніби зголоднів за всі ті дні, тижні, роки. Його губи впивалися в мої. Його дихання змішалося з моїм, і я відчула, як земля під ногами ніби йде з-під мене.

Моє тіло на мить застигло — напружене, налякане власними емоціями, цим натиском. Це зовсім не те, що я планувала, не те, чого я хотіла зараз. Але розум розчинявся від бажання. Моя шкіра горіла під його дотиками, серце стукотіло скажено, а десь глибоко в животі розгорялося солодке, трепетне тепло.

Я не встигла усвідомити, як мої руки самі потягнулися до нього. Пальці зарилися в його густе темне волосся, стиснули його з силою, якої я й не помічала в собі. Я тягнула його ближче до себе, занурюючись у цей поцілунок так, ніби без нього не могла дихати. Його язик зустрів мій, глибоко, сміливо, безстрашно, змушуючи мене тремтіти кожною клітинкою.

Це було як падіння — стрімке, невідворотне, п’янке. Моя свідомість розліталася на друзки. Мені бракувало повітря, але я не могла зупинитися.

Коли ми нарешті відірвалися один від одного, обидва дихали важко й уривчасто. Моє чоло торкнулося його. Його руки вже ковзали по мені — долоні злегка стиснули мою талію, обвели вигин спини, ковзнули по стегнах з такою впевненістю, від якої моє дихання зірвалося знову.

Я ледве прошепотіла крізь подих, губами торкаючись його:
— Це неправильно…

Але Віто ніби не чув мене. Або не хотів чути. Його погляд знову впав на мої губи, і не гаючи ані миті, він знову накрив їх своїми. Ще гарячіше, ще глибше, ще сильніше. Його руки охопили мене впевненіше, і раптом він підняв мене на руки так легко, ніби я нічого не важила.

Мої ноги охопили його талію, тіло саме притулилося до нього ближче. Розум затих, і лиш відчуття заполонили мене повністю.

Він ніс мене впевнено, не відводячи очей. Його руки тримали мене міцно, але дбайливо, притискаючи до себе так близько, що я чула ритм його серця — глухий, важкий, пришвидшений. Моє дихання теж було нерівне.

Коли ми опинилися нагорі, він легко опустив мене на ліжко. Його погляд ковзнув по мені, темний і голодний, повен бажання, від якого моя шкіра вкрилася мурашками. Він не відводив очей, ніби боявся, що я зникну, якщо тільки на мить відвернеться. Його груди важко здіймалися від дихання.

Він нахилився до мене повільно, ніби даючи мені ще одну мить, аби я могла зупинити його — але я не зробила цього. Мої очі не відривалися від його. І в ту ж мить його губи торкнулися моєї шиї.

Це було м’яко спершу — тепле дихання ковзнуло по шкірі, змусивши мене здригнутися. Його язик провів вузьку доріжку від шиї до ключиці, повільно, терпляче, випалюючи кожен міліметр. Я заплющила очі, відкинувши голову назад, даючи йому більше простору.

Його долоні ковзнули по моєму тілу, вивчаючи кожен його вигин. Його дотики були водночас ніжними і впевненими, у них було стільки зосередженості — ніби зараз не існувало нічого, окрім нас. Його губи продовжили спускатися нижче — до вигину плеча, кожен дотик викликав дрібні тремтіння, які розтікалися по всьому тілу.

Моє дихання стало коротким і важким, груди підіймалися, а всередині все стискалося і пульсувало солодкою напругою. Його пальці проклали шлях до моєї талії, повільно, майже тремтливо, але в кожному русі відчувалася сила. Він торкався мене так, ніби знав кожен сантиметр напам’ять, ніби хотів запам’ятати мене ще глибше.