Читати книгу - "Міст на річці Куай"

подякувати полоненим за їхню лояльність. Кліптонові було боляче спостерігати, як смертельно хворі полонені англійські солдати майже поповзом дістаються до проклятого ворожого мосту, щоб вчасно його закінчити. А тепер він, Кліптон, ще й мусив вислухати промову полковника Ніколсона, в якій той віддав належне своїм солдатам, вихваляючи їхню самовідданість та мужність. Насамкінець полковник сказав, що їхні страждання не були марні і що він, командуючи такими людьми, відчуває гордість. Їхня гідна поведінка у тяжку годину стане, мовляв, взірцем для всієї нації.

Потім почалося свято. Полковник сам здійснював контроль за його підготовкою. Знаючи, що для його людей немає нічого гіршого, ніж неробство, він зобов’язав їх розробити багату програму. У ній був не тільки концерт, а й театральний скетч, у якому грали переодягнені полонені, й навіть балет, де брали участь солдати, вбрані в танцівниць. Полковник з усього цього щиро сміявся.

— От бачите, Кліптоне, — сказав він, — іноді ви зі мною не погоджувались, але я свого досяг — зберіг високий моральний дух, найважливіше в такій ситуації. І люди витримали.

І то була правда. Моральний дух у таборі на, річці Куай залишився непохитний. Люди витримали. Кліптон мусив це визнати, досить було тільки глянути на хлопців довкола. Вони по-дитячому щиро й задоволено брали участь у розвагах, а їхнє гучне «ура» не залишало жодних сумнівів щодо пречудового стану їхнього духу.

Другого дня полонені вирушили в дорогу. Залишилися тільки тяжко хворі та каліки. їх мали евакуювати до Бангкока найближчим поїздом із Бірми. Офіцери пішли разом зі своїми солдатами. Інженери Рівз та Х’юг, на превеликий свій жаль, мусили вирушити вслід за рештою — вони не дістали дозволу спостерігати прохід першого поїзда по мосту, якому вони віддали стільки натхнення й енергії. Одначе полковникові Ніколсону дозволили зостатися, щоб потім він супроводжував хворих. Враховуючи заслуги полковника, Сайто не міг відмовити йому в цій послузі, і Ніколсон прийняв її з притаманною йому гідністю.

Полковник Ніколсон ішов по мосту широкою, розгонистою ходою, гордовито озираючи настил. Він переміг. Міст був закінчений — без будь-яких прикрас, проте досить зграбний, щоб сіяти під таїландським небом як доказ уміння й хисту європейських народів. Тепер саме тут було місце полковника, начальника, що інспектує цю споруду востаннє перед тріумфальним проходом поїзда.

Та добре, що зоставили хоч його. Міст вийшов міцний, Ніколсон це бачив. Такий міст справдить надії, що їх на нього покладають. Та хіба можна передбачити все заздалегідь? Життєвий досвід навчив полковника, так само, як і Шірса, що в останню хвилину завжди може щось трапитись — скажімо, в рейці десь виявиться тріщина. В такій ситуації навіть найкращий з його підлеглих не зможе швидко прийняти рішення. На думку полковника, рапорт, який Сайто одержав вранці від патруля, — то ніщо. Він повинен побачити все сам, на власні очі. Отож Ніколсон ішов по мосту і промацував поглядом кожну балку, кожне з’єднання.

Дійшовши до середини мосту, він перехилився через поручні, як робив це кожний п’ять-шість метрів, утупився в одну з підпор — і заціпенів. На поверхні води біля підпори його хазяйське око з першого погляду виявило щось ненормальне. Придивившись пильніше, полковник помітив якусь брунатну масу, налиплу на колоду. Якусь мить він нерішуче постояв, потім рушив далі, а через кілька метрів знову схилився над водою.

«Дивно», — буркнув він собі під ніс. Хвилину він повагався, тоді перетнув колію й поглянув на підпори з другого боку мосту. І там полковник побачив якусь брунатну масу, занурену десь на палець у воду. Це викликало в ньому якесь непевне почуття ніяковості — неначе він помітив ваду, яка кидала пляму на все його творіння. Він вирішив продовжувати обхід. Діставшись до кінця мосту, полковник повернувся й пішов назад, як це робили вартові. Ступивши кілька кроків, знову зупинився і довго стояв у задумі, споглядаючи підпори й похитуючи головою. Нарешті стенув плечима й рушив до правого берега, розмірковуючи: «Два дні тому нічого такого не було. Щоправда, вода тоді стояла вище… Мабуть, підпори обліпило сміття або покидьки… І все ж таки…» Тінь підозри промайнула в його мозку, але здогад був такий неймовірний, що Ніколсон навіть не міг одразу його усвідомити. А проте свій величний спокій полковник утратив. Осяйний ранок був для нього зіпсований. Він іще раз перехилився через поручні, щоб поглянути на ту чудасію, і, не знайшовши їй ніякого пояснення, вкрай схвильований повернувся на берег.

«Невже це можливо? — бурмотів він, бо в його мозку вже ворушилася невиразна підозра. — Хіба що якась банда китайських більшовиків…»

Поїзд уже було видно, він повільно долав останні кілометри. Полковник Ніколсон підрахував, що до мосту він підійде не раніше, ніж за десять хвилин. Сайто прогулювався перед строєм солдатів. Побачивши, що до нього простує Ніколсон, японець знітився. А полковник Ніколсон уже прийняв тверде рішення.

— Полковнику Сайто, — владно промовив він до японського офіцера, — діється щось незбагненне. До приходу поїзда слід іще раз оглянути весь міст.

Не чекаючи відповіді, Ніколсон збіг зі схилу, маючи намір на невеличкому тубільному човні, прив’язаному під мостом, об’їхати всі підпори. Спустившись на берег, він окинув його досвідченим оком і виявив на блискучій гальці електричний дріт. Полковник насупив брови й рушив до дроту.

7

Тієї миті, коли Ніколсон спустився схилом, його помітив Шірс. Услід за Ніколсоном ішов японський полковник. І Шірс зрозумів, що лиха доля приберегла в цій грі ще якісь карти. Джойс побачив Ніколсона вже давно. Та коли хлопець угледів на березі й Сайто, він стис у руці кинджала ще міцніше.

Шірс не зводив очей із полковника Ніколсона, за яким плівся, ніби пришитий, Сайто. Картина ця була просто безглузда, і Шірс аж розгубився.

— Подумати лишень, англієць веде японця. Англієць! Пояснити б йому, шепнути слівце, одне-єдине…

Чахкання локомотива ставало все виразнішим. Японці вже мали зайняти місця, щоб привітати поїзд.