Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Універсальним ключем до математичних узагальнень залишалася теорія переохолодження. Вона допомогла геологові зрозуміти справжнє значення процесів у надрах землі.

Тут, як і взагалі в усій природі, йшла жорстока боротьба суперечностей.

У захованих, поки що невідомих науці тайниках атомного ядра спалахують промені гравітаційного поля. Ці промені примушують зближатися розсіяні в космічному просторі пилинки матерії. З космічного пилу виникають нові галактики, спалахують зірки, народжуються планети.

Повільно, протягом мільярдів і мільярдів віків відбувається злиття віддалених одна від одної, можливо, на тисячі кілометрів елементарних часток у суцільну масу речовини. Вірно й невтомно провадить свою роботу сила світового тяжіння.

Із зростанням щільності речовини збільшується тиск зовнішніх шарів на внутрішні. Всередині народженої зірки чи планети починається деформація молекул і атомів, електрони під дією зростаючого тиску переміщуються з далеких орбіт на внутрішні. Надходить мить, коли зближення електрона з ядром стає таке небезпечне, що призводить до вибуху атома. Вивільнена енергія перетворюється в тепло і намагається розкидати, розвіяти речовину в просторі.

Таким чином, сили взаємного притягання неминуче породжують сили взаємного відштовхування.

Боротьба суперечностей… Вибухи величезної сили потрясають наше сонце. Це вони роблять нас німими свідками катастроф, що відбуваються в космосі: на небі раптом з'являється нова зірка. Але це не зірка, а далекий спалах, перетворення чужого сонця на вогняну туманність.

Та в надрах планети, що охолоджується, боротьба суперечностей може набути іншої форми. Електрони, зіштовхуючись із ядром, як і раніше, призводять до розпаду ядра. Але вибух не відбувається, речовині нікуди розширитися — бракує сил, щоб розірвати зовнішню оболонку. Тоді та частина енергії, яка мала б за інших умов перейти в тепло, обертається на випромінювання.

Атомного руху нема, руху електронів теж нема — отже, з погляду звичайних уявлень, температура речовини дуже низька. Речовина переохолоджена.

Але, з іншого боку, є потужне випромінювання, і воно завжди може стати теплом, досить йому тільки зустріти на своєму шляху вцілілий атом.

Саме такий холод уживається поряд з теплом у четвертій геосфері та в земному ядрі.

Дектярьов переконався, що тепер підземохід рухається крізь середовище, в якому атоми остаточно припинили своє існування.

Не було більше ні електронів, її і ядер. Після численних замірів Миколі Миколайовичу пощастило з'ясувати: навколо корабля середовище з нейтрально заряджених часток. Такими частками могли бути тільки нейтрони. А випромінювання?

Що ж являє собою випромінювання? Невже і цього разу Валентин Макарович мав рацію, припускаючи в ньому потік нейтрино?

Якщо це правда, то процес утворення мінералів можна уявити так.

На межі ядра (під час руху від центра землі до поверхні) нейтрони перетворюються частково в протони. Одночасно з'являються електрони за рахунок поглинання енергії нейтрино.

Спадання тиску в четвертій геосфері прискорює утворення атомів. Спочатку це найпростіші атоми, що складаються з одного протона й одного електрона, тобто атоми водню. В міру віддалення од межі ядра частина з них поступово переходить в атоми гелію, кисню, вуглецю. Звичайно, це не той бурхливий синтез легких ядер у важкі, який астрономи спостерігають в атмосфері сонця, чи той, що вдалося в штучний спосіб одержати в термоядерних реакторах. Всередині планети він проходить у більйони разів повільніше.

Що далі від центра, то слабкіший тиск. З'являються умови для виникнення важчих елементів. Ланцюжок безперервно розгалужується. Випромінювання дедалі більше втрачає потужність. З нейтрино, як із цеглинок, складаються спочатку найпростіші будівлі — молекули хімічних сполук.

Хімічні сполуки зароджуються на зовнішній оболонці четвертої геосфери. Всередині третьої геосфери потужність випромінювання різко спадає, однак воно ще досить сильне, тому й не випустило зі своїх пазурів підземохід ПВ-313.

Тільки там, де хімічні сполуки починають складатися в кристалічні структури, випромінювання дуже зменшується, ось чому його досі не помітили з глибинних літосферних підземоходів.

Закінчивши уявну мандрівку від центра землі до її поверхні, Дектярьов знову схилився над журналом. Рука його несподівано здригнулась і вивела на сторінці закарлючку. — Ах, зангезур-занзібар! Він підняв руку. Пальці тремтіли, але так дрібно, що око майже не помічало цього.

Тремтіння то припинялося, то починалося знову. Поява його збентежила вченого…

«Нерви, — вирішив він. — Ось і мене, нарешті, пройняло…»

Він закрив журнал і потягнувся. Йому раптом забажалося прийняти ванну, зануритися в теплу прозору воду, випростатися і, розкошуючи, заплющити очі.

Дім, спокій, сім'я… Сісти б зараз поруч із Катею, пригорнути її до себе й викласти все, що зібралося на душі. А потім пройтися по кімнатах, викликати по відеофону дочку з Братська, побалакати з нею… проглянути нову пошту… І, головне, спокій. Позбутися цього постійного душевного напруження.

«Ех, роки, — зітхнув учений. — Скоро з дому виходити буде ліньки. Онуки… Я ж, власне, дідусь».

Лице його набрало ображеного виразу. Він вип'яв губи й насупився, ніби вислухав од когось неприємне зауваження. Досі він не думав про близьку старість. Роботи ще непочатий край. Зроблено так мало. Його відкриття схожі на етюди художника. Щоб намалювати справжню картину, треба працювати й працювати.

Микола Миколайович ніколи не замислювався над тим, скільки прожито й скільки ще лишилося. Раптове тремтіння пальців не налякало, а засмутило його.

— Що за нісенітниця лізе мені сьогодні в голову? — бурмотів він. — Треба виспатися хоч раз…

Його розбудив сміх. Геолог розплющив очі й побачив Скорюпіна, який сидів поруч на матраці. Розгойдуючись, зв'язківець заливався веселим невтримним сміхом.

— Павле, ти що?

Скорюпін замовк і здивовано глянув на Дектярьова.

— З чого ти смієшся? Приснилося що-небудь?

Павло зніяковів, квапливо ліг і натягнув на голову ковдру. У Миколи Миколайовича сон як рукою зняло. Він нашорошив вуха, прислухався. В кабінах було, як і раніше, тихо.

Інстинктивне передчуття близької небезпеки підняло Дектярьова з