BooksUkraine.com » Фантастика » Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін 📚 - Українською

Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

135
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Полонені вогняної безодні" автора Борис Захарович Фрадкін. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 44
Перейти на сторінку:
постелі. Вставши, він відчув нервовий дріж у колінах. Тут, поблизу центра землі, тіло зробилося надзвичайно легке, а ноги підломлюються, ніби їх притиснуло величезним тягарем.

Учений постояв, вдивляючись у простір і прислухаючись до тиші. Щось трапилося, але що? Відмовили нерви? Нічого дивного. Але в голові цілковита ясність, він почуває себе здоровим.

Тільки в кріслі за пультом Микола Миколайович заспокоївся. Перо слухняно бігло сторінками журналу. Нова цікава думка захопила Дектярьова. Він вирішив визначити середню щільність земної кулі, маючи в своїх руках не гадану, а справжню, тільки що замірену щільність ядра.

У розрахунках Дектярьову допомагав Скорюпін. Виспавшись, Павло як несамовитий допався до роботи.

Результат обчислення виявився несподіваний. Середня щільність земної кулі була якраз на третину більша тієї, що з давніх-давен відома науковому світові. Розрахунки, зроблені нагорі, не викликали сумнівів — вони підтверджувалися новітніми астрономічними спостереженнями, що провадилися з поверхні Місяця.

Отож, таємницю розбіжності слід шукати у власних обчисленнях.

Розрахували вдруге, це було не дуже складно. Електронна лічильно-обчислювальна установка забезпечувала необхідну точність. Результат залишався той самий, співпадали навіть восьмі знаки після коми.

Микола Миколайович замислився.

— Ах, зангезур-занзібар! — вихопилося в нього. — Невже нас чекає різкий спад щільності? Та до центра землі лишилося дуже мало, всього півтори тисячі кілометрів.

Геолог прикидав у думці, який може бути спад щільності. Тільки негайний перехід у рідину може врятувати становище. Проте сейсмічні аналізатори промацують ядро на три сотні кілометрів у глиб (що дорівнює трьом добам шляху) і не відмічають змін у фізичних властивостях речовини.

— Не порожнеча ж у центрі землі, як у гнилому горіхові?

— Гнилий горіх?

У Скорюпіна починається невтримний приступ сміху. Зв'язківець закидає голову, на його довгій шиї набрякають вени. Микола Миколайович зосереджено дивиться на Павла, і йому також робиться весело. Вчений заходиться оглушливим басистим реготом. Обидва сміються до сліз, до знемоги. Їхні голоси луною перекочуються порожніми кабінами, і здається, разом з ними починають сміятися й тремтіти стіни підземохода, пульти, прилади, їм учувається: двигун змінив робочий звук, газовий струмінь зайшовся хрипким старечим сміхом. Бур хихикає тонко і пронизливо.

Дектярьову вперше за весь час перебування в підземоході стає справді страшно. У нього з'являється бажання бігти геть, бігти не озираючись, нічого не бачачи і не чуючи. Збожеволіти йому набагато страшніше, ніж розлучитися з життям.

Божевілля знищить усе, усе зроблене.



Вченому вдається стримати сміх, та хворобливі спазми в животі ще довго потрясають тіло. Минає чверть години, поки Микола Миколайович може вимовити щось зрозуміле.

— Павле, досить!

Скорюпін повільно сповзає на підлогу, його шия робиться ще довша, обличчя блідне, весь він сіпається од гикавки. Микола Миколайович схоплюється, щоб прийти на допомогу зв'язківцеві і тут же падає назад у крісло.

Ноги!

Вони не тримають його… але ж тіло важить так мало! Що коїться з ногами?

До Павла він дістається рачки і перетягає його на матрац. Тепер вони лежать поруч і дихають так, ніби щойно перепливли широчезну ріку.

— Що це з нами, Миколо Миколайовичу? — не розплющуючи очей, запитує Павло.

— Певно, нерви.

— А нам іще так далеко… Що, коли ми… — Павло розплющує очі. Зіниці розширені, нерухомі.

— Та ти не думай про це.

— Мене ж Таня чекає, Миколо Миколайовичу.

— Ну, ось про Таню й думай. Зціп зуби і думай. Уяви собі, як ми вийдемо з підземохода, як нас зустрінуть, як ми знову вирушимо в подорож до центра землі.

У Павла не припиняється гикавка, він сідає і тягнеться до бляшанки з водою. А Микола Миколайович розмірковує про свої ноги. Якщо він зараз підведеться, чи втримають вони його? Повітря в кабіні, здалося йому, насичене тонким сухим пилом. Але це неможливо, — апарати підтримують необхідну вологість і очищають повітря.

Звичка аналізувати події перемогла. Дектярьов не може не бачити прямого зв'язку між істеричним сміхом Скорюпіна і незрозумілим станом своїх ніг. Лишається з'ясувати, що спричинило це.

Раптом Дектярьов згадав про випромінювання. Як можна було забути про нього? В кріслі Валентина Макаровича тепер постійно сидить Скорюпін і за вимогою Миколи Миколайовича повідомляє показання того чи іншого приладу. Сам учений не бачить ні лічильників атомних часток, ні дозиметрів — їх повернуто до нього тильною стороною.

Бажаючи глянути на дозиметри, Дектярьов підвівся на ноги. Але тут же впав долілиць. І довго лежав нерухомо, приголомшений не так силою падіння — удар виявився майже безболісний, ледве відчутний, — як свідомістю нещастя, в якому вже не могло бути ніяких сумнівів.

Скорюпін сидів вражений.

— Що це… що з вами, Миколо Миколайовичу?

— Дурниці, — геолог повернувся на спину, сів, помацав коліна. — У мене змалку таке траплялося, — збрехав він. — Спадковість. Ось тут, з колінними чашечками. Поступово пройде. Ти, Пашо, не звертай уваги.

Звідти, де тепер сидів Микола Миколайович, було видно дозиметри і лічильники. Під кожним з восьми дозиметрів світилися зловісні рубінові зірочки, а риски на шкалах показували таку величину радіації всередині корабля, що геологова лисина спітніла.

Стіни більше не рятували від смертоносного променевого впливу. Смерть увійшла до приміщення корабля. Микола Миколайович рвонувся було до люка, щоб зупинити підземохід. І тут же засоромився своєї хвилинної слабкості.

Зупинити? Навіщо?.. Пізно…


• 25

Сам… Микола Миколайович закутався в ковдру. Його морозило. Він сидів у кріслі, низько нагнувшись до пульта, і з неймовірним зусиллям виводив рядок за рядком. Літери були кострубаті, завеликі, вони то налазили одна на одну, то між ними виникали чималі проміжки. Здавалося, вчений розучився писати.

«Я лишився сам, — говорили рядки. — Надії нема ніякої. Ноги відібрало, праву руку теж. Пишу лівою. Писати важко, в грудях пече, думки плутаються… Але я ще живий…»

1 ... 40 41 42 ... 44
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"