Читати книгу - "Як керувати рабами"

незадовільну роботу деяких корумпованих чиновників та імператорів. І все ж таки бандитські оповідки зачіпають дійсно популярні в народі теми несправедливості, бідності та корупції й мають за мету впливати на поганих правителів. Такі розповіді наче жбурляють в лице правителям ті соціальні норми, які вони встановлюють, але самі не в змозі забезпечити їх виконання.

Деякі акти спротиву можна розглядати як своєрідну техніку перемовин між рабами і їхніми власниками. Намагаючись зрозуміти, що для них минеться без покарання, раби прагнули розширити межі дозволеного. Боягузтво могло бути корисною тактикою для раба, оскільки вберігало його від небезпечних ситуацій. Ще однією хитрістю було звертатися до доброти свого господаря, якщо вона була йому властивою. Сенека згадує, що у володінні рабами його дратує, зокрема, необхідність мати справу з людьми, які щохвилини плачуть (Сенека «Про спокій душі», 8.8). Ці сльози могли і справді бути виявом тяжких переживань або ж просто тактикою, що дозволяла уникнути неприємного завдання чи покарання. Власники часто заперечували людську природу своїх рабів, вважаючи їх майже тваринами. Своїм риданням раби, можливо, намагатися це змінити й заявити про свою людську природу, демонструючи наслідки жорстокого до себе ставлення. Проте ймовірно, що ця тактика ставала в пригоді лише домашнім рабам, які мали можливість звернутися безпосередньо до господаря.

Плітки й теревені також були для рабів способом, у який вони намагалися змінити поведінку господарів. Пліткуючи, раби давали знати ширшому колу людей про жорстокість свого пана. Тим самим вони завдавали шкоди його репутації, виставляючи його перед іншими непорядною людиною. Коли Цицерон претендував на виборну посаду, він отримав пораду, яка свідчить, що плітки часто розходилися з домогосподарств. Йому радили перед виборами навіть із рабами поводитися більш розсудливо. Оповідки про спритників — наприклад, ті, що наведені в життєписі Езопа, — дозволяли пригнобленим і безправним людям насолодитися ситуацією, де «маленька людина» виграє, хоч би й тимчасово. Головний герой був розумним бешкетником, котрий полюбляв вивертати навиворіт звичний світ, у якому володарює його господар. Таке символічне вирівнювання різниці між рабом і паном сьогодні видається своєрідним психологічним реваншем, який начебто збільшує повноваження пригнобленої людини. Однак чи давав щось рабам такий пасивний спротив, сказати важко.

Розповідь про перше повстання рабів на Сицилії (135–132 рр. до н. е.) міститься у Деодора Сицилійського, 34.2. Опис повстання Спартака подано в Плутарха («Життя Красса») і Аппіана («Громадянські війни», 1.14). Розповідь про терористичні акти в Римі на підтримку Ганнібала можна знайти в Лівія, 26.27. Убивство Ларція Македона описано в «Листах» Плінія Молодшого, 3.14. Згадки про Буллу Фелікса можна знайти в Діона Кассія, 77.10.

 Розділ IX •

Звільнення рабів

Багато рабів жадають свободи. Хоч вони не мають ніякої суспільної цінності, однак почуваються приниженими через те, як до них ставляться власники. І хоча в моральному сенсі їм, як правило, буває гріш ціна, вони вважають, що заслуговують на те, щоб бути вільними. Багато хто з них, схоже, невиразно відчуває якусь несправедливість свого становища: з якого це дива вони мусять бути рабами? Навіть із урахуванням того, що моральні та правові аргументи, які їм наводять, є вагомими та неспростовними, такі раби завжди знають, що їх звільнять, якщо це буде вигідно їхньому господареві. Звільнення є тією самою морквиною, за допомогою якої раба, неначе віслюка, можна примусити працювати старанно та чесно. Водночас воно є і палицею, що нею можна покарати невільників, якщо так чи інакше вони не виправдовують ваших очікувань. Надія допомагає людині витерпіти будь-які страждання. Безнадія ж може підштовхнути до відчайдушних кроків.

Насправді здобути волю бажають не всі раби. Дехто настільки задоволений родиною, у якій живе, тісними взаєминами з господарем, що, схоже, не дуже багато виграє, коли отримає свободу й перебере на себе всі турботи та відповідальність, що їх накладе на нього новий статус. Відомий випадок Ґая Мелісса, який народився вільним у місті Сполето, але його покинули немовлям, оскільки батьки не змогли між собою домовитися, що з ним робити. Місцевий житель урятував його і зробив своїм рабом, однак дав йому добру освіту. Фактично він подарував раба близькому другові імператора Авґуста Меценатові, щоб той міг використовувати його для ведення листування. Мелісс скоро зрозумів, що Меценат ставиться до нього як до рівного собі завдяки блискучому інтелекту раба і навіть вважає його своїм товаришем. Аж тут з’являється Меліссова мати і намагається повернути йому свободу, безперечно, сподіваючись отримати деякі фінансові переваги від наявності сина, настільки близького до центральної влади. Та Мелісс вирішив, що краще йому залишитися рабом і товаришем Мецената, бо звільнення ніяк не покращить його статусу. Щоправда, Меценат невдовзі дав йому свободу, керуючись своїми шляхетними почуттями, і Мелісс пізніше потоваришував із самим Авґустом. Імператор навіть довірив йому створення бібліотеки в Портику Октавії.[41]

Свобода, дарована згідно із заповітом, є найбільш поширеною формою звільнення рабів. А якщо ви хочете зайнятися звільненням ще за життя, для цього існує спеціальна стародавня церемонія. Ви як господар виступаєте перед магістратом, який публічно підтверджує звільнення раба. Потім ви даєте своєму вже колишньому рабові символічного ляпаса (як останню образу, що її він від вас терпить).

Існують також і неформальні способи звільнення, якщо ви не бажаєте проходити через цей ритуал. Старомодний спосіб звільнення полягає в тому, щоб узяти раба за руку, сказати: «Я хочу, щоб ця людина була вільною» — і відпустити. Звідси й походить слово манумісія,[42] адже ми буквально випускаємо раба зі своїх рук.

Часто я просто пишу своєму рабові листа або запрошую його посидіти за столом і приєднатися за обідом до мене та моїх друзів, які будуть свідками звільнення. Мені подобаються такі невимушені посиденьки. Найкращими рабами є ті, хто стає частиною вашої родини, й тому буває приємно виконувати процедуру звільнення за присутності інших членів сім’ї. Особливо я радію, коли вдається їх здивувати; це така насолода — побачити суміш подиву, радості та вдячності на обличчях. Єдиною прикрістю є те, що офіційна церемонія все одно потрібна, щоб звільнений раб міг законно перетворитися на повноцінного громадянина, але через цю формальність можна пройти пізніше.

На жаль, церемонія звільнення раба не безкоштовна. Державний податок складає п’ять відсотків від вартості раба. На волю відпускають так багато рабів, що це стало непоганим джерелом прибутку для держави. Як власник ви також маєте знати про обмеження на манумісію, накладені Авґустом. Імператор був стурбований тим, що масове звільнення рабів може послабити римське громадянське суспільство, у