Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"

Між варіантом чекати під палатою, щоб зайти до Данила чи піти, я обираю другий, бо на що мені лишатись? Судячи з того як Данило дивився на мене він не надто радий моїй присутності. Хоч на якусь мить мені й здалося, що я побачила в його погляді те, чого не було раніше — ніжність і страх втратити мене. Але це лише здалося, тож не варто тішити себе рожевими ілюзіями. 

На ферму не хочу повертатися, тож викликаю таксі і їду до бабусі Магди. Поласую її смаколиками і трохи поспілкуюся з нею перед своїм відʼїздом.

—  Марто, я така рада тебе бачити, — усмішкою та обіймами зустрічає мене бабуся Магда. — Ти сьогодні одна? —  цікавиться.

—  Сьогодні одна і загалом одна, — розчаровано зітхаю, — але ви не подумайте, я не прийшла до вас жалітися, скоріше поласувати чимось смачненьким. Це найкращий спосіб підняти мені настрій!

— Ти дуже вчасно, — відповідає жінка і виставляє на стіл своє творіння. — В мене якраз є свіженький сирник з чорницею. 

—  Чудово! Мені одразу два шматочки, — задоволено потираю руки і сідаю за столик. Бабуся Магда приносить сирник, заварює свою фірмову каву з прянощами і приєднується до мене. 

— Не хочеш поділитися, що у тебе сталося? — ненавʼязливо питає. Насправді я б і так розповіла, бо мені треба з кимось виговоритися прямо зараз. 

— Я здається закохалася в Данила, — легко зізнаюся у своїх почуттях, бо вже прийняла їх як факт,— Знаю, що в нас не складеться і не сподіваюся на взаємність, але від того не легше. 

— По-моєму ти трохи заплуталася і вирішуєш за Данила не спитавши його думки, — робить свої висновки жінка. 

— Його поведінка та вчинки найкращий доказ моїх слів, — наполягаю на своєму. 

— Ви не встигли розкритися один одному, хоча ваші серця вже міцно звʼязалися, —  говорить метафорами бабуся Магда. Я знаю, що вона хороша і бажає мені щастя, але про серця явно перебільшує. Серце Данила, напевне, живе в морозилці і ні з ким не бажає звʼязуватися.

Розмову перебиває дзвінок від Лева.

— Слухаю! — приймаю виклик.

— Марто ти де? — цікавиться брат Данила.

— Я не на фермі, але скоро повернуся. Ти щось хотів? — цікавлюся. Хоча і так знаю, що хотів, бо просто так би не дзвонив мені.

— Скажи мені де ти, я приїду і заберу тебе, — ігнорує моє питання Лев. 

— Не переймайся, я сама доберуся на ферму, — не хочу створювати йому незручності. 

— Марто, — в голосі Лева чую легку роздратованість, але він добре тримає себе в руках. — Я хочу поговорити з тобою про Данила, — продовжує вже спокійніше. 

— Тобі не здається, що Данилу не надто сподобається, що ми будемо обговорювати його в нього за спиною. 

— Бачу ти добре вивчила мого брата, — звертає увагу Лев, — Але повір, що нічого страшного від нашої розмови йому не буде. — То де ти? — допитується.

Я здаюся і кажу Леву де я. Він приїжджає за пів години до бабусі Магди в кавʼярню. Підсідає до мене за столик і замовляє собі каву. Я чекаю поки Лев зробить декілька ковтків і переведе подих з дороги. 

— Марто, ти подобаєшся моєму братові. Можливо, він навіть закоханий в тебе, — починає без прекрас Лев. Мені, звісно, що приємно таке чути, але я не сприймаю його слова всерйоз, бо вчинки Данила кажуть про інакше. 

— Це він тобі сказав чи ти підпрацьовуєш свахою?

— Я хочу, щоб ти дала йому шанс, — не звертає увагу Лев на мою іронію. — Поговоріть як дорослі люди.

— Справді думаєш, що я не намагалася порозумітися з Данилом? — знервовано роблю ковток своєї майже холодної кави. — Ти ж сам бачив його реакцію на мене вранці. І якщо чесно, то я взагалі не розумію твого брата. 

— Марто, то була реакція не на тебе, а на мене, — відповідає Лев і по діловому продовжує, — Давай я зараз відвезу тебе до Данила і ви зʼясуєте все між собою. 

— В нас нічого не виходить, — наполягаю на своєму. 

— Цього разу вийде, а якщо він знову все зіпсує, то я сам натовчу йому пику, — підбадьорює мене Лев.

— Це дуже вдале рішення, зважаючи на те, що він лежить зі зламаною рукою та струсом мозку, — усміхаюся. 

— Ну значить полежить ще довше, — одразу знаходить відповідь Лев. 

— Для чого це тобі? — цікавлюся.

— Я винен Данилу і зараз віддаю свій борг. То як, ти поїдеш? — стоїть на своєму Лев.

Цікавість перемагає здоровий глузд і я таки згоджуюся на пропозицію брата Данила.

Лев привозить мене в лікарню. Відчиняє двері і допомагає вийти з автівки. 

— Все, далі ти сама, — киває в бік дверей лікарні.

— А ти? — розгублено кліпаю очима.

— Я відлучуся у справах, повернуся за декілька годин, — відповідає Лев та швидко виїжджає з подвірʼя лікарні, ніби боїться, що я передумаю і застрибну назад в його автівку. Скоріше за все його справи вигадані. Він поїхав, щоб дати нам з Данилом можливість поговорити наодинці, а самому не стовбичити під дверима.

В палаті Данила застаю молоденьку медсестру, яка нахилившись над ним поправляє йому подушку і щось дзвінко щебече. Данило їй усміхнено відповідає, навіть не помітивши, що я зайшла і вже декілька хвилин стою в дверях. Розриваюся між бажанням піти геть і викричати Данилу все, що я про нього думаю. Десь в куточках підсвідомості розумію, що в мені говорить ревність і що те, що я зараз бачу — може бути звичайна ввічливість і не більше. Але я почуваюся ображеною та зрадженою, і хочу якось це компенсувати. Щоб привернути їхню увагу легко штовхаю ногою стілець. Він не падає, але звуку від мого вчинку достатньо, щоб Данило та медсестра обернулися в мою сторону. Дівчина одразу вирівнюється і перестає усміхатися, а Данило виглядає задоволеним, наче ситий кіт.