Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Сьогодні вночі Юрія була особливо гарячою, Ігор навіть не міг лежати поруч з нею, а тому відсунувся на якусь відстань. Трава під нею теж висохла та згоріла, і добре, що ту ж саму долю не повторив її одяг. Свій вогонь вона хоча б частково контролювала.

Вночі нам не було прохолодно завдяки багаттю та її жару. Всі, крім мене, вже давно спали.

Я майже всю ніч провела в роздумах про те, що саме з нею відбувалося. Про яку це вона цитадель говорила? Та і що за слово таке взагалі? Я знала його значення, але не могла навіть пригадати, де могла його почути.

Втім я сподівалася, що б вона там не зустріла, у тій цитаделі, вона зможе побороти все, що тільки спробує стати на її шляху. З цими думками я перевернулась на спину та поглянула на гілля дерева під  яким ми були. Світло від багаття гарно вигравало на молодому листі та стовбурі.

— Спиш? — промовив вже знайомий мені голос.

— Ні, не сплю, — відповіла я пошепки чортові, що стояв поруч у своїй химерній мантії.

Я оглянулася по сторонах, щоб переконатись, що всі інші продовжували дивитись свої сни. Юрія та Ігор все так само міцно спали, а от рука Деяна, невідомо коли, перемістилась на руків’я меча. Та він вміло удавав сплячого.

— Я з посланням, — промовив чорт та дістав із мантії листа, після чого обережно підійшов до мене.

— Чому саме зараз? І чому вона сама не прийшла? — запитала я, вирішивши, що нехай вже Деян слухає нашу розмову. 

— Господарка зараз відпочиває, — наче виправдовуючи її, промовив чорт. — Ось, тримай та читай сама, бо мені вже час на весілля.

Уявити навіть не могла, нащо їй відпочинок, особливо в тому світі, де час йшов настільки швидко порівняно з цим.

— Чиє весілля? — здивовано запитала я приймаючи листа. 

— Моє звісно ж, невже так складно здогадатись? — не стримуючи голосу промовив він вже добряче відбігши. — Ви, люди, іноді такі дурні...

Ще якийсь час я намагалась усвідомити сказане чортом. Здавалося б, чого незвичайного у весіллі? Але якщо вже мова про чортяче весілля, то щось тут точно було не так. Хотіла б я побачити те весілля. Мабуть, те ще видовище. 

— Стій! — крикнула я йому у слід після чого оглянулась на Ігоря, чи не розбудила цим його. Але як і завжди, сон його був міцним. — Ходи сюди.

Чорт, наче від нетерплячки, поглянув на місяць, схоже, рахуючи по ньому час, та все ж підійшов до мене і вставився на мене своїми чорними очима.

— Ну, кажи, — промовив він та застукав ратицею по землі. 

— Якщо весілля буде в тому світі, де час йде швидко, то чи можеш взяти нас з собою? 

— «Нас»? 

— Мене, і того, що насправді не спить, — варто було мені лише це сказати, як Деян підвівся та вставився спершу на мене, а потім і на чорта. Схоже, що він був здивований, але не настільки щоб сильно змінити вираз обличчя. — Якщо ти не проти.

— Ну не знаю, — задумався чорт та ще раз оглянув мене та Деяна. — Ти то чортів наче недолюблюєш, але з іншого боку ти нам не чужа. Та і наречена моя буде не проти, я так думаю... Добре, ходіть за мною.

Чорт покликав нас за собою та ступив кілька кроків вбік, після чого зник прямо в повітрі. Я переглянулась з Деяном та теж підійшла до того місця. Схоже, що Деян справді довіряв мені, інакше б він точно б вже не став поруч зі мною. Але невпевненість у ньому я однаково відчула, а тому взяла його за руку та зробила кілька кроків уперед, тягнучи його за собою. 

— Я абсолютно нічого не розумію, — промовив Деян. — Ти впевнена, що там безпечно?

— Там живуть ті, кого я часом бажаю вбити. Але можеш бути спокійним, Деяне.

Зробивши останні кроки, ми опинилися в іншому світі, що являв собою нескінченний рідкий ліс, де було світло як вдень, а небо було зоряним та чорним.

Колись я вже бачила це місце у своєму сні, чи, може, то був і не сон... Вже і не згадаю. Втім, раз чорт поспішав, що було видно по його швидких кроках, я не стала довго дивитись по сторонах і одразу ж пішла за ним. Лише Деян увесь час оглядався увсібіч, особливо коли нам почали зустрічатись сотні чортів, що нерухомо звисали в петлях на деяких деревах.

Я добре розуміла його, адже і сама вбачала раніше в цих місцях дивовижу. І не сказати, що я бувала тут настільки часто, але відчуття чужості цього місця в мене не було, наче я тут бувала кожного дня. 

— Я відчуваю, що не сплю, — промовив Деян. — Але це так схоже на сон.

— Розумію, — посміхнувшись відповіла я. — Але, головне, тримай це все в секреті, добре? 

— То нічого, що ми лишили твоїх друзів сплячими? 

— Ні, час тут йде інакше, — відповіла я дещо пригадавши. — Можна пробродити тут десятки років, а часу в нашому світі пройде набагато менше. 

— А ця істота, це біс? — поцікавився Деян та поглянув на коротуна в мантії.

— Сам ти біс! — ображено промовив чорт. — Я чорт! 

Чортяка точно образився на таке, і настільки, що навіть не помітив як вдарився лобом об одне із дерев. Та ми удали, що ніхто цього не бачив — не будемо псувати настрій нареченому.