Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

Почулося беземоційне: «Хвильку, будь ласка», — та клацання клавіш. Здавалося, минула вічність, доки адміністраторка заговорила:

— Так, її проплачено на сьогодні та завтра. Бажаєте щось змінити?

— Ні, що ви! — злякалася Лариса. — Нічого не міняйте! Я просто... скажіть, будь ласка. а в цьому номері є ще хтось? Чи. буде, можливо, хтось?.. Якийсь чоловік, наприклад?

Запала лунка мовчанка. Безумовно, питання було щонайменше дивним, адже працівники готелю не мали жоднісінького права пускати казна-кого до не просто заброньованих, а й викуплених номерів.

Осягнувши все мірило дурниці, яку щойно утнула, Лариса ладна була просто тепер завершити виклик, однак зі слухавки сердито забубоніли:

— Якщо ви бажаєте замовити... гм... такі послуги, то ми не надаємо їх! Це незаконно!

— Ні, ви неправильно мене зрозуміли. Я спробую перефразувати, — цього разу іменинниця дуже ретельно добирала слова: — Для мене цей номер зняв мій хлопець. Бачте, у мене сьогодні день народження, тридцять років, і він зробив мені такий подарунок. Хотілося б довідатися, чи він уже на місці, бо я трішки затримуюся на роботі.

— Господи, але ж ви мене й налякали! — полегшено видихнула адміністраторка, трошки помовчала, а потому отямилася: — Ми вітаємо вас із ювілеєм! Щиро бажаємо чудово провести час у нашому готелі. Також для вас діятиме унікальна пропозиція — п’ят-десятивідсоткова знижка на все меню ресторану. А щодо вашого питання, то поки що ніхто не з’являвся.

— Тим ліпше. — замріяно протягла Лариса радше собі, аніж адміністраторці. — Буду впродовж години. Дуже вам дякую.

— Чекаємо на вас! — і слухавка заспівала мелодію кінця розмови: «Ту-у-у, ту-у-у, ту-у-у».

Лариса зметикувала, що мало все не спаскудила: слід частіше спілкуватися з людьми наживо, щоб уникати таких прикрих непорозумінь. Замріюючись у прийдешньому вечорі, вона натхненно попрямувала до ванної — лаштувати красу на лиці й тілі.

То були перші правдиво теплі дні року, проте Чернігів уже дихав весною так несамовито, немов ладен був от-от відкрити купально-морозивний сезон: парки й сквери рясніли численними парочками, які, покинувши неоковирний зимовий одяг удома, спроквола міряли кроком усі можливі й неможливі алейки. Клумби та поки ще не ввімкнені фонтани суцільно обсіла юнь; тулячись одне до одного, мов голуби, молоді люди грали на гітарах, гортали книжки, тицяли пальцями у свої гаджети, розважалися енергетиками та взагалі поводили себе як належить сучасним підліткам. Рівні рядки дерев, звісно, ще не встигли побрунькуватися, проте вже теперечки всім своїм виглядом демонстрували повну бойову готовність зробити це, коли тепленька погода потримається хоча б іще день або два.

Лариса неквапом минала ці весняні сюжети, намагаючись довго не затримуватися на них поглядом, але не могла, бо типові міські картини поставали перед нею ніби вперше. Останні роки, згаяні в одноманітті електронних листів, безрадісних вікон інтернет-сто-рінок і рутинних вилазках до крамниці незмінними путівцями, далися взнаки: жінка погано розуміла, що відбувається довкола. Кудись неслися люди й собаки, ширяли небом птахи, торохкотіли маршрутки з автобусами, усе це видавало сотні тисяч звуків, дратуючи та ваблячи водночас. Згадалася репліка одного з героїв літературних творів, що їх вона прочитала за часів студентства чи не мільйон: «Нічого дивного, Джоне! Це просто життя». Навряд чи можна було сказати краще.

Проминаючи невеличкий риночок, Лариса замислилася, чи не докупити чогось до свого свята. Думка загалом досить нерозважлива, бо ж невідомий Б. природно мусив про все подбати, але раптом дуже захотілося вина, причому напівсухого червоного. Його вона полюбляла пити на свої дні народження — тоді, коли це свято ще щось важило для неї, — тому саме воно досить добре доповнило би теперішню дату. Тим паче таємничий шанувальник цілком міг узяти щось інше або ж узагалі не замовити нічого, а який же ювілей без вина?

— Скажіть, будь ласка, ви маєте червоне напівсухе? — поцікавилася Лариса у бабусі, чия ятка була не так заставлена, як захаращена різнокаліберними пляшками з домашніми винами.

— Сорок гривень за літр. Вам яке — міцніше чи легше?

— Давайте міцнішого, — вирішила Лариса, дістала із сумочки гаманець і автоматично, не замислюючись над безглуздістю такої дії, простягла кредитну картку.

— Що це? — не зрозуміла продавщиця.

— Гроші... тобто... — жінка квапливо заховала кредитку назад до гаманця. — Ви не приймаєте картки, так?

Старенька нагородила клієнтку сповненим нерозуміння поглядом: чи ви, тьотю, бува з мене не знущаєтеся? Лариса звикла розраховуватися за продукти в крамниці карткою, а рахунки сплачувати через Інтернет і геть забула, що десь буває інакше.

— Перепрошую. Я... я до банкомату збігаю та скоренько повернуся, — із сорому вона була ладна запастися крізь землю тут і зараз. — Вибачте мені, будь ласка.

Та Лара пішла не до банкомату. Вона, зотліваючи з ніяковості, заледве не бігом кинулася геть у нетрі ринку й за декілька хвилин вихопилася на проспект із іншого виходу. Цей світ — із усіма тутешніми маршрутками-автобусами, людьми, собаками й птахами, що їздять-бігають-літають невідь-куди — був невимовно чужим. Складалося враження, буцім її змусили бавитися у складну гру, не пояснивши правил, і зараз Лариса силкувалася не те щоби виграти, а бодай із тріском не провалитися в усіх на очах. Виходило це кепсько, щиро кажучи, і тепер єдиною мрією було забитися у свою нірку, замкнути вхідні двері на всі замки та втупитися в екран комп’ютера.

— Смикнув же лихий погодитися на це! — ремствувала вона вголос, не зважаючи на здивовані погляди перехожих, доки шукала очима зупинку. Туди мусить прибувати транспорт, що завезе її хоч кудись — подалі від усього цього гармидеру, в якім вона почувалася учасницею похоронної процесії серед веселого карнавалу.

Жадана зупинка знайшлася за черговим рогом — просто навпроти готелю «Україна». Лариса сама не помітила, що внаслідок поневірянь завулками опинилася вельми близько до кінцевої мети своєї вилазки, хоча тепер про її відвідування не могло бути й мови. Зону комфорту жінки порушили найжорстокішим чином, причому всі відразу, але ніхто зокрема, і тепер її переповнювало лише одне бажання — забратися до свого барлогу, де все звичне, вивчене роками й абсолютно не несподіване.

Потрібної маршрутки не було хвилин із десять, і Лариса поволі заспокоювалася. Справді, невже така дрібничка, як брак готівки в гаманці, могла отак запросто загнати її — випускницю філологічного факультету, успішного копірайтера й дорослу вже Ларису Петрівну Бахмутову — на слизьке? Дзуськи! Лишень раз у житті їй було по-справжньому ніяково, коли вона зомліла просто під час