Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

- Я так скучив, ти не уявляєш. - Шепоче, зарившись обличчям в мою шию. Усміхаюсь, хмаринка теплого повітря злітає з губ. 

- Я теж. - Зариваюся ще теплими з вагону пальцями в його трохи вологе від туману волосся. - Дуже, дуже скучив.

- Змерз?

- Та ні, у вагоні було тепло. Це ти тут на холоді стояв. Довго?

- Це не важливо. - Цілує у чоло. - Ходімо додому. Наберу теплу ванну, зроблю гарячого какао. Голодний? Я з вечора припас бельгійських вафель і купив до них збитих вершків. А, і ще грецький салат. Боявся, що щось інше зіпсується без холодильника. - Бере мою руку, сує в кишеню своєї куртки, переплівши наші пальці, і йдемо вимощеною доріжкою в напрямку величезної території закритої академії.  

- Дякую за турботу. - Кажу тихо, стискаючи його пальці.

- О, до речі. - Виймає з внутрішньої кишені пляшечку із зіллям і простягає мені. - Чим швидше вип’єш, тим швидше почне рана загоюватися. 

- Дякую. - Ковтаю гірку рідину, і тут же перед моїм обличчям з’являється розгорнута шоколадна цукерка.

- Щоб перебити смак. 

- Сіріусе… - Дивлюсь на нього вологими очима. Не пам’ятаю, коли востаннє хтось про мене по-справжньому піклувався. А тут усе це. Від холодної машини для вбивства, яку я знаю менше сезону. Беру цукерку з його рук, розжовую, щоб увесь рот заповнився смаком шоколаду із миндальною начинкою, і тягнуся його поцілувати. - Дякую тобі. - Шепочу в губи.

Відмовляю його від ванни, почуваючись надто втомленим для цього. Приймаю гарячий душ і залізаю в ліжко, їжа вже чекає на тумбочці. На письмовому столику, біля електрочайнику, якого ще в суботу не було, парують дві великі чашки з какао, у шоколадній піні плавають білі зефірки. Світло приглушене, тепле. Штори завішені. Поки поглинаю салат за обі щоки, лізе під ковдру оглянути рану, яка за допомогою еліксира почала затягуватись швидше. 

- Мабуть, шрам залишиться. - Ніжно обводить пальцями шкіру навколо рани. 

- Одним більше, одним менше. - Проштрикую виделкою томат. - Чи я тобі з ним вже не буду так подобатись?

- Не кажи дурниць. - Фиркає роздратовано. - Я знаю кожен твій шрам, і кожен з них люблю. Шрами — не дефекти. Це частинка тебе, твоєї історії. Я не кажу, що це погано, просто зауважив, що, мабуть, залишиться слід. От і все. - Цілує нижче коліна і віриває мої ноги ковдрою. - Нікуди більше тебе самого не відпущу. 

- Я не безпомічна принцеса, заспокойся. - Проводжу рукою по його коліну, коли всідається поряд поверх ковдри. - Зі мною не треба носитися, як з писаною торбою. Це приємно, але й дратує, коли занадто. 

- Пробач. - Притуляється чолом до плеча. - Нічого не можу з собою вдіяти. 

Після солодкого какао вимикає світло і вмощуємося удвох під ковдрою, притискаюся до нього, зарившись обличчям в груди. Нарешті. Мріяв про це протягом всього відрядження. Обплітаю руку навколо його ребер і перекидую ногу через його стегно. Я скучив до нестями. Хочу ще ближче цю шовковисту шкіру, цей запаморочливий запах. Мій. Моє. Це все моє, і тільки моє. 

Прокидаюся в залитій денним світлом кімнаті, в порожньому ліжку. П’ятниця, Сіріус давно пішов на заняття, в мене пари після обіду, якщо взагалі будуть. Треба занести на кафедру документи разом зі звітом, який писав, поки стирчав у готелі. Перевертаюся на бік, обіймаю подушку Сіріуса, зарившись в неї обличчям і згорнувшись навколо неї калачиком. Так ліниво щось робити. Навіть вставати. Тут так тихо й затишно. Через силу змушую себе піднятися, заправляю ліжко, йду до себе додому, залишаю речі, перевлягаюся і йду до академії. Після візиту на кафедру йду до аудиторії, де зараз заняття у Сіріуса, і по дзвонику, коли студенти починають виходити, пробираюся повз них і всідаюся на його стіл, поки він витирає дошку.

- Виспався? - Питає, кинувши на мене погляд через плече.

- Ага. Хоча спав би ще, якби не будильник. 

- Як почуваєшся?

- Добре. Голодний. Чекав, поки в тебе закінчаться заняття, щоб разом поїсти.

- В тебе сьогодні пари?

- Вихідний. Сьогодні ще заміна.

- Чудово. - Витирає руки й опускає холодні долоні мені на стегна вище колін. - Тоді зараз підемо, а поки подумай, чим хочеш зайнятися потім. - Грайливо протирається кінчиком носа об мій ніс, стоячи між моїх розведених колін. 

- Професоре Бран? - Легкий стук у прочинені двері. Дідько, хтось зі студентів. Він собі зараз такого надумає. Хоча, що тут надумувати? Ми просто розмовляли. Просто не в загальноприйнятій для цього позі. Неочікуваний гість прокашлюється. - Забув вам домашню роботу здати, вибачте. - Повертаю до нього голову — стоїть у дверях, розгублений. Штовхаю Сіріуса коліном, щоб хоч щось відповів.

- Так, звісно. Давай її сюди. - Говорить впевнено, хоча кілька секунд тому напружився так, що, мабуть, синці на ногах мені залишив. Йде до студента, бере зошит з його рук, я сиджу на його столі з найбуденнішим виглядом, бовтаю ногою. Ліниво спостерігаю, як очі студента бігають від Сіріуса до мене і назад.

- Вибачте, що потурбував.

- Все добре. - Сіріус проводжає його за двері й цього разу їх зачиняє. Повертається до столу, кидає зошит до інших. - Халепа?

- Та забий. - Тягнуся погладити його щоку, рука сама продовжує свій шлях вниз по його шиї, грудям, животу.

- Завтра вся академія знатиме, що професор з ритуалів мацав розведені стегна професора з символів на своєму робочому столі. - Знову влаштовується між моїх колін.

- І не зробив ніяких висновків. - Всміхаюся.

- Як думаєш, йому повірять?

- А яка різниця? Хтось так, хтось ні, хтось почне до нас придивлятися, хтось вже і так помітив, що ми надто багато часу проводимо на задніх партах один в одного під час занять і часто сидимо разом у кафетерії. - Погладжую рукою його бік крізь тканину рубашки. - Якщо тебе це так хвилює, міг би не повторювати зараз тієї ж помилки, “мацаючи розведені стегна професора з символів на своєму робочому столі”. - Сміюся йому в губи, він нахилився до мого обличчя майже впритул.