Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

- Ну що?

- Дайте хвилинку. - Записую в блокнот символи, поки не забув. Переписую туди ж збільшені символи з другої статуї. Якась маячня. Читаю їх спереду назад, ззаду наперед, і в кінці кінців вони починають вибудовуватись у логічне речення. - Треба написати це кров’ю на алтарі. Ви тут бачили алтар?

- У східній частині зали.

- Чекайте тут. - Вириваю листочок із фразою, вибираюся знову із куполу, знову підриваю кригу в монстрах, що лізуть і лізуть. Добігаю до алтаря й пишу на ньому кров’ю символи у певній послідовності. - Працюй, курво, працюй! - Горло хрипить від зневоднення. - Працюй! Чого ще тобі, сука, треба? - Пинаю алтар ногою. Невже я щось впустив? Чи це не той алтар, про який йшлося у написах? У залі світлішає так само раптово, як і потемніло до цього. Монстри розсипаються попелом, холодний вітер різко стихає. Підходжу до куполу, прикладаю долоню, всмоктуючи шкірою кригу, що з дотиком перетворюю на воду. Це не обов’язковий захід, але так я можу трохи відновити запаси рідини, щоб не довелося пити пару баклажок води. Всередині куполу всі цілі й неушкоджені. Йду вмитися і перев’язати ногу, і повертаюсь до статуї — тепер в мене ще більше мотивації закінчити з перекладом якомога швидше.

Закінчую пізно вночі, приймаю душ, або те, що тут його намагається імітувати, і йду грітися портативним обігрівачем в свою палатку. Заснути не можу. Адреналін ще пульсує в крові. Давно не був у центрі такої пригоди. Несподівано для мене, посеред ночі телефон ловить сигнал і бачу купу повідомлень про пропущені дзвінки від Сіріуса, і в його повідомленнях йдеться про жорстокі ритуали з вмуровуванням “грішників” у статуї, щоб вони таким чином спокутували свої гріхи і боги не карали за їх вчинки інших. І що зазвичай на такі статуї накладалися прокляття ще гірші, ніж на мумії. Безліч разів питає, чи я в порядку і просить подзвонити, як тільки матиме можливість. Набираю його, поки є сигнал. Відповідає моментально.

- Сніжинко, живий?

- Живий. Привіт.

- Боже, я тут з розуму сходив. Такого про ці прокляття начитався, а ти там в епіцентрі цього лайна, без зв’язку, просто пиздець.

- Дихай, красунчику, дихай. - Усміхаюсь. Ще не чув його таким знервованим. - До речі, я з прокляттям познайомився особисто.

- З тобою все в порядку? Що там сталося? Ти цілий?

- Трохи пошкрябався, але в цілому все добре. Головуючий пошкодив статую, і активував прокляття, з усіх боків полізли гидотні тварюки, довелось нашвидкоруч людей ховати в крижаному куполі, а паскуд підривати. В решті решт прокляття відмінялося написами певних символів кров’ю на алтарі. 

- Пиздець. Пошкрябався як? Сильно? Де?

- Одна тварюка литку зачепила пазурами. М’ясо не звисає, тож нормально. Завтра поїду до міста, якщо знайду інгредієнти — приготую зцілююще зілля. А ні, то приготую, як повернуся. В поїзді вже якось перечекаю.

- А якщо інфекція?

- Мені вже дали антибіотики й промили рану. Не помру. 

- Пиздець, от як тебе кудись відпускати?

- Та нормально все. - Витягуюсь у спальному мішку. - Ти б бачив, як я їх ефектно підривав. Увесь був заляпаний їх чорними нутрощами. 

- Індіана, сука, Джонс. - Всміхається все ще напружено.

- Бридота, але було видовищно. Мені навіть у якійсь мірі сподобалось. 

- Все ж повідкручую голови цим виродкам, що тебе бездумно відправили у таке небезпечне відряження.

- Не треба, не допоможе. 

- Вони мають тобі за цей шалений ризик золоті гори заплатити. Як мінімум.

- Наша академія? - Сміюся. - Оце ти мрійник. 

- Ти точно в порядку?

- Я б ввімкнув камеру, але що тут хоч для розмови сигналу достатньо — це вже диво. 

- Вранці одразу до міста?

- Заповню тут усі папери, мені підпишуть все, що треба, і до міста. Не маю бажання тут затримуватись. Всю дупу вже відморозив. В листопаді на карематах спати — це нормально, взагалі? Хоч би на розкладні ліжка не поскупилися. Міністерство як щось фінансує, то кожну копійку шкодує, аби лише собі в кармани її запхати потім. 

- Виродки.

- І не кажи. - Зітхаю. - Так радий тебе чути, ти не уявляєш.

- Я теж сумую. Дуже.

- Вірю. Чую. - Усміхаюсь.

- В місті вже зв’язок буде нормальний? Зможеш мені нормально написати або подзвонити?

- Думаю, що так. 

- Бережи себе, добре? І линяй звідти, як тільки закінчиш. Обіцяєш?

- Обіцяю.

Після безсонної ночі завершую всі бюрократичні процедури, від яких мене завжди нудить, і мене години півтори везуть до міста тим же шляхом, що привезли з вокзалу. Як добре бути ближче до цивілізації. Як добре їсти щось не консервоване. Найближчий потяг завтра, тому знімаю кімнату в єдиному готелі цього містечка і йду шаритися по аптекам і крамницям в пошуку інгредієнтів. Звичайно, половини в них немає. Жаліюся Сіріусу, що доведеться лікуватися вже в академії, і він скидає мені фото пляшечки з готовим еліксиром. Вже про це попіклувався. Ця мовчазна турбота розтоплює моє серце. Приємно. 

Після прогулянки містом і вечері з задоволенням приймаю нормальний людський душ і влягаюся у ліжко. Я не проти походів, я люблю такі активності на природі, але коли це похіл з друзями, щоб відпочити й добре провести час, а не відрядження в холодну пору року без нормальних умов під час повноцінного виснажливого робочого дня. Надсилаю Сіріусу своє задоволене селфі у м’якому ліжку, в оточенні подушок, у його футболці, під пухнастою теплою ковдрою. Пише “Принцеса на горошині”, і наступним повідомленням надсилає чорне сердечко. Це якось навіть мило. За своє життя більше звик до “чувака”, але за останні тижні починаю звикати до “принцеси”. Але тільки від нього. І тільки наодинці. Кляте вікно Овертона. 

Після обіду, нарешті, сідаю в поїзд, і попереду мене чекають 12 нудних годин, половину з яких я просипаю, бо в потязі завжди хилить в сон, особливо якщо починаю щось читати. Другу половину граю в якусь завантажену ще на вокзалі мобільну гру, бо мережі тут немає, і не можу навіть написати Сіріусу або почитати, що у світі відбувається. Прибуваю рано вранці, і на пустому затягнутому туманом пероні мене чекає знайоме обличчя. Буквально зтягує мене зі сходинок вагону, мало не задушує в обіймах, цілує так, наче не бачилися місяць.