Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

За 12 годин поїздки встигаю виспатися, але якість сна у потязі, звичайно, не зрівняється із ліжком. З перону мене везуть до околиць містечка, де навколо старої крипти розмістилося наметове містечко археологів. Виділяють мені окрему палатку, із речей в мене один рюкзак, тому лишаю його на місці і слідую за головою експцдиції до міця роскопок. Розраховував на ліжко, чесно кажучи. На нормальну вбиральню, душ, приватність. А тут, виявляється, треба спати на землі — на початку листопаду, на хвилиночку, — і срати у напівлисих кущах, якщо єдиний біотуалет зайнятий. Хто ці експедиції спонсорує, взагалі? Чому так жадібно? Хотів би я їм в очі подивитися. Сором, просто сором. Ще й зв’язок ледве ловить, повідомлення крутилось невідправленим хвилин 10. 

Статуї, на пару голів вищі людського зросту, стоять посеред крипти, вкриті майянськими гліфами — далеко ж їх від дому занесло. Або статуї сюди привезли здалеку, або, що вірогідніше, колись тут проживали майя. Бажаючи перевірити слова про змазані фото, дістаю телефон, і спочатку камера просто відмовляється фокусуватися, видошукач вихоплює на статуях обличчя з різних боків там, де на них нема і натяку, а коли робиш знімок — дійсно  виходить повний розфокус, ще й наче фоткав на ходу. Успіхів їм результати досліджень опублікувати з таким артефактом. Сіріус обіцяв подивитись, чи є якісь пов’язані з локацією давні ритуали, коли я скину точне місце, і я скинув, але з таким дірявим покриттям, чорта з два я взнаю, що він мені щось написав, поки не видерусь на дах або якийсь пригорок і не станцюю з телефоном над головою, наче з бубном. 

Разом із головою експедиції, який не затикається ні на хвилину, зі мною в крипті перебуває ще близько шести людей, і як же хочеться попросити їх усіх замовкнути, поки в мене голова не вибухнула. Прошу дати мені блокнот і ручку, починаю переписувати гліфи на папір, паралельно перериваючи жорсткий диск в голові на наявність відповідаючих за символи перед очима нейронних закінчень, і під кожним реченням, наскільки можу зрозуміти їх початок і кінець, пишу переклад. Поки що схоже на якусь релігійну мачню про гріхи та покарання. Не дивлячись на пору року, всередині облізлих стін дуже задушливе повітря, майже спекотно, важко дихати. Як би не виявилося, що ми тут без масок вдихаємо якийсь азбест. 

До кінця першого дня перекладаю написи на першій статуї, залишившись працювати до пізньої ночі з ліхтариком, коли всі інші давно пішли спати. Вони тут надовго, мені ж треба якомога швидше повернутися до академії. До Сіріуса. Клята крипта, з дірявої стелі капає, штукатурка опадає, навіть вночі неспокійно. Неприємна якась атмосфера. Гнітюча. Виходжу назовні, вирішивши, що на сьогодні з мене досить. По крижаним сходам вибираюся на дах, намагаюсь зловити сигнал. Подзвонити не виходить, але протягом півгодини вдається обмінятися із Сіріусом парою повідомлень. Йду спати, сподіваючись, що завтра закінчу із другою статуєю і поїду звідси. Поки намагаюся знайти зручне положення у спальному мішку на твердій землі, яку навіть каремат не надто і пом’якшує, в голові крутяться обривки фраз із перекладу. Якось тривожно, що там йдеться про покарання через жертвоприношення. Це більше тема Сіріуса, але він нічого конкретного про це місце поки не згадав і не знайшов, хоча і обіцяв продовжити пошуки. 

Починаю переклад другої статуї з самого ранку. Хочу впоратися якнайшвидше. Близько опівдня доходжу до частини, від якої морз по шкірі. 

- Головуючий, підійдіть. - Кличу, не відводячи очей від написів.

- Щось цікаве?

- Всередині цих статуй замуровані люди. Заживо.

- Бути не може. - Дивиться прискіпливо. - Справді? Яке варварство. Яка жорстокість.

- Стародавні цивілізації були доволі жорстокими, це для них було буденністю. - Переписую ще один рядок у блокнот.

- Оце так знахідка. Це буде велике відкриття. - Опирається на статую, і від необережного руху зовнішній шар тріскається. - Ой. Здається, пошкодив. Ні, ні, ні, не розсипайся, будь ласка! Ти ж така коштовна! - Намагається загладити тріщину долонею — звичайно, безуспішно. 

- Похолодало, вам не здається? - Озираюся по сторонам. Піднявся вітер, і стало темніше, наче тучі найшли. 

- О, курво, це ще що таке? - Один із археологів кричить з кутка зали.

- Блять, що це за потвори? - Кричить інший. Озираюся і бачу, що з усіх кутків кімнати лізуть чорні закривавлені людиноподібні потвори, наче вкриті сажею, зі спотвореними обличчями. Протикаю їх крижаними шипами, деяких вморожую у кригу. Люди сходяться до центру, і я кличу їх підійти тісніше.

- Станьте біля мене. - Накриваю нас товстим крижаним куполом, потвори намагаються пробитися всередину, верещать, як банші. - Мабуть, ви активували прокляття, коли пошкодили статую.

- Та я ж не навмисне. Боже, що я неробив! Ми тут помремо!

- Сядьте і замовкніть. Дайте подумати. - Блукаю очима по статуї. Думай, думай, думай! Може, тут є щось про прокляття? Про активацію, про відміну? Дідько. 

- Вони лізуть і лізуть.

- Я бачу. - Поспіхом пробігаюся очима по залишкам тексту. Нічого про прокляття не бачу. Може, на першій статуї щось було? - Зараз повернуся. - Роблю отвір у верхній частині, вилізаю на імпровізований дах, запечатую купол. З усіх боків лізе нечисть. Відкидую їх від себе прижаним посохом, протикаю усіх, кого бачу, крижаними шипами й підриваю їх всередині цих монстрів, їх тіла розлітаються на шматки, заляпуючи мене чорною субстацією. Одразу ж лізуть нові із кутів зали, намагаюсь усіх приморожувати до підлоги, щоб виграти собі трохи часу. З ноги капає кров — один встиг подряпати. Сучий син. Пробігаюся очима по першій статуї. Деякі символи більші за інші. Щоб виділити їх, надрізаю великий палець і ставлю кривавий відбиток на кожному збільшеному символі. Підриваю кригу разом з тими монстрами, що в ній застрягли, і лізу назад до куполу.