Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Амброуз стояв ні в сих ні в тих, усвідомлюючи лише, що його огортає дратівна бентега. 

— Я став жертвою щонайогиднішої облуди, — проказав він, звертаючись радше сам до себе. — Я певен, що то все — діяння того мерзенного чаклуна, Азедарака. 

Жінка стрепенулася, немовби вжалена дикою бджолою. Щось водночас палке та суворе майнуло у пронизливому погляді, який вона звернула на Амброуза. 

— Азедарак? — запитала вона. — Що вам відомо про Азедарака? Колись я була знайома із чоловіком, який носив те саме ймення, тож і цікаво мені, чи не могла б то бути та ж особа. А він, бува, не високий сивуватий чоловік із темними палючими очима, який тримається так гордовито і має вигляд, немовби повсякчас розгніваний, а на чолі має серпастого рубця? 

Вельми спантеличений та збентежений як ніколи, Амброуз визнав точність її опису. Збагнувши, що у якийсь недовідомий спосіб натрапив на приховане минуле чаклуна, юнак вирішив звіритися тій жінці й розповів їй історію своїх пригод, сподіваючись, що Моріаміс натомість надасть йому подальші відомості про особу Азедарака. 

Жінка вислухала його з вельми зацікавленим, однак анітрохи не здивованим виразом. 

— Тепер я розумію, — зауважила вона, коли чернець скінчив оповідь про свої поневіряння. — Незабаром я поясню все те, що вас нині спантеличує та непокоїть. Також я думаю, що знаю й сього Жеана Мовесуара; віддавна він був Азедараковим слугою, хоча у ті часи носив ім’я Мельшір. Cі двоє завше були підпомагачами зла й служили Великим Древнім у способи, які самі друїди або давно забули, або ніколи і не відали. 

— Далебі, я сподіваюся, що ви зможете пояснити мені, що сталося, — сказав Амброуз. — Се ж бо така страхітлива, дивна й безбожна річ — зробити єдиний ковток вина у таверні ввечері, а тоді опинитись у самому серці лісу при світлі пообіднього сонця, та ще й серед отих демонів, від яких ви мене порятували. 

— Атож, — відказала Моріаміс, — усе навіть дивніше, ніж ви могли б і уявити. Скажіть-но мені, брате Амброузе, який був рік, коли ви увійшли до таверни «Бон Жуісанс»? 

— Таж, звісно, що се сталося нині, року Господа нашого, 1175-го. Який ще рік то міг би бути? 

— Друїди лічать літа по-своєму, — відповіла Моріаміс, — і їхня система літочислення нічого вам не скаже. Одначе згідно з літочисленням, яке християни намагаються нині запровадити в Аверойні, теперішній рік є 475-м від Різдва Христового. Вас перенесли щонайменш на сімсот років у те, що люди вашої ери звуть минулим. І може бути, що друїдський жертовник, на якому ви лежали, коли я вас знайшла, стоїть на тому самому місці, де у прийдешньому збудують таверну «Бон Жуісанс». 

Сказане так приголомшило Амброуза, що й уявити годі. Його розум неспроможний був до пуття осягнути значення слів Моріаміс. 

— Але ж як таке можливо?! — вигукнув юнак. — Як може чоловік повернутися назад у часі крізь роки та опинитися серед людей, які вже давно перетворилися на попіл? 

— А се уже, либонь, є таємницею, що до снаги відкрити хіба Азедаракові. Хай там як, а пройдешнє та прийдешнє співіснують із тим, що ми звемо теперішнім, і є лише двома відтинками на колі часу. Ми сприймаємо та називаємо їх відповідно до того, яке положення займаємо на тому колі. 

Тоді й відчув Амброуз, що потрапив у тенета найнечестивішого та безпримірного чаклунства, став жертвою чортовиння, про яке не згадують у жодному з християнських реєстрів. 

Від усвідомлення того, що у сьому становищі будь-яка заувага, заперечення чи навіть молитва виявилися б недоречними, ченцеві аж мову відібрало. Аж раптом понад верхівками сосен, які височіли неначе башти, обабіч стежини, якою вони з Моріаміс простували, юнак угледів кам’яну вежу з невеликими ромбовидими віконцями. 

— Ось і мій дім, — мовила Моріаміс, коли вони нарешті вийшли з-під затінку дерев, яких ставало дедалі менше, й опинилися коло підніжжя невисокого пагорба, де й була розташована та вежа. — Будьте моїм гостем, брате Амброузе. 

Амброуз не годен був відхилити запропоновану гостинність, хай навіть і відчував, що Моріаміс навряд чи можна вважати підхожою господинею для цнотливого та богобоязливого ченця. А втім, до благочестивих побоювань, які вона у нього викликала, домішувалося почуття захвату. Крім того, він, наче загублене дитя, чіплявся за єдиний захист, який був приступний йому у сьому краї страхітливих небезпек і приголомшливих таємниць. 

Внутрішня обстава вежі була охайна та по-домашньому затишна, хоча меблі виявилися грубішої роботи, ніж ті, до яких Амброуз звик, а на стінах висіли розкішні, але грубо ткані гобелени. Служниця, така ж висока, як і сама Моріаміс, принесла йому велику миску молока та буханець пшеничного хліба, й чернець нарешті зміг угамувати голод, який так і не встиг вдовольнити на постоялому дворі. 

Сівши до своєї простої трапези, чернець усвідомив, що Книга Ейбона ще й досі лежить за пазухою його ряси, важким тягарем тиснучи на груди. Він видобув ту книгу назовні й з острахом подав Моріаміс. Її очі розширилися, проте вона утрималася від зауваг, аж поки юнак закінчив їсти. А тоді мовила так: 

— Воістину, ся книга є власністю Азедарака, який раніше був моїм сусідом. Я знала того негідника доволі добре — насправді, аж надто добре. — Вона замовкла на мить, і груди її здіймалися та опадали від якогось неясного почуття. — Був він наймудрішим і наймогутнішим із чаклунів, а до того ж іще й найпотайнішим, адже ніхто не відав ані про те, коли і як прибув він до Аверойну, ані про те, в який то спосіб йому вдалося роздобути прадавню Книгу Ейбона, рунічні письмена котрої лежать поза межами розуміння решти чаклунів. Був він владарем над усіма чарами й усіма демонами, а також знаний тим, що варив потужні зілля. Були серед них певні настоянки, які він змішував, промовляючи слова могутніх заклять, від чого зілля ті набували виняткових якостей та могли перенести того, хто їх вип’є, назад або вперед у часі. Здається мені, одне таке зілля дав вам випити Мельшір, або Жеан Мовесуар; що ж до самого Азедарака, то він разом зі своїм слугою скористалися іншим, — і то, либонь, не вперше, — вирушивши з теперішньої доби друїдів у пору панування християнства, що до неї належите і ви. Фіал із криваво-червоним зіллям призначався для мандрівки у минуле, фіал із зеленим — для подорожі у майбутнє. Погляньте-но сюди! Я маю ті зілля, кожного по одному, хоч Азедаракові і невтямки було, що відала я про їхнє існування. 

Жінка відчинила невеличку шафку, в якій зберігалися розмаїті обереги та цілющі зілля, висушені на сонці трави та змішані при світлі місяця есенції, якими послуговувалася чаклунка. З-поміж усього того чаклунського знаряддя вона видобула два фіали, один з яких містив рідину кольору крові, а другий — яскравий смарагдовий плин. 

— Одного дня суто з жіночої цікавості я поцупила їх із Азедаракового сховку, в якому той тримав усі свої зілля, еліксири та найпотужніші трунки, — провадила далі Моріаміс. — Якби я того захотіла, то могла б податися в майбутнє слідом за тим шельмою, однак мене цілком удовольняє життя в моїй епосі, а крім того, я не належу до тих жінок,