Читати книгу - "Роза Вітрів"

Потім завважила, що Каріна усе ще тут.

— Дай мне деньгі на таксі, — заявила вона.

— А труси свої тобі не подарувати?

— Там дождь.

— Ну і що?

— Я не пойду!

— Тоді лишайся тут, якщо хочеш. Я тобі в параші постелю. Мила, з тобою ніхто тут не буде марципанитися...

— Дай мне тог-гда зонтік,— вона промовляє російське «ґ» глухо, на харківський манер.

Я риюся у пакетах у кутку, знаходжу стару дешеву парасолю, шпиці якої не витримали першого ж буревію, вручаю Каріні.

Та гордовито збирається, неспішно поправляє волосся і шубку. А потім цокочучи підборами і вертячи стегнами йде туди само, що і Єжи.

— Ти смешная, дура, я его себе заберу,— каже мені вже з пітьми.

На вулиці крапотіли рясні горошини. Коли дивитися на них знизу увись, то вони здаються срібно-білими, і все небо світлішае. Асфальт потягнувся густим вихлястим туманом. Все розмите і містичне, ніби у фільмах жахів.

З парадного випливає Каріна.

— Гей, ти, пришмандовка! — кричу я їй, перехилившись із прочиненого вікна.— Зонтик собі лишиш!

Вона зупиняється — чорна пляма із сонячно-жовтим парасолем, дивиться на мене вгору і показує середній палець. А потім зникає у сутінках, поїдається ніччю, імлою і дощовицею.

Я заборонила собі ревіти. Скрутилася в кутку у ріг відчаю і закусила пальці. Мене морозило і не гріла жодна ковдра. Як довго так пролежала, не знаю.

Усвідомила себе вже під ранок, головою на схід сонця, твереза, як півник на паличці. Зібрала пожитки у наплічник, вимела сміття, у три заходи знесла на вулицю дзвінкі порожні пляшки. І рушила назустріч безпредметному, астматично дихаючому світанку.

Повернувшись до майстерні, Єжи телефонував мені — я скидала виклики — він набирав знову: «Чува-ак, ти де?.. ти чого?!».

Хотіла вижбурнути сім-картку, та не вистачило рішучості.

«Мене немає»,— ось що йому відписала.— «Не дзвони».

Я дійсно не відчувала себе. Була ще безпредметнішою, ніж ранок.

З кожним кроком мене розтинало й згинало більше і більше. Здавалося, на тридцятому метрі переполовинило повністю, так мені важко було дихати і йти далі. Нігті увігналися у долоні, які нестямно стискала; боліли зуби, бо

я занадто міцно звела щелепи, давлячи ними переживання, закусивши собі нерви. Я б не пробачила собі сліз.

Ходила між людей, подавалася у самі гущі. Збирала і збивала їхні механічні рухи, порушувала орбіти, зариваючись, безтямно дивлячись поперед себе, ледь переставляючи ноги. Вони штовхали мене, цькували, обзиваючи і ображаючи, дико зазирали у вічі, відкидалися вбік. А я лізла до них знову і знову, як побита коханка до ревнивця, лізла у саму гущавінь цього людського м’яса в курточках, хотіла щоб доторки їхніх чужих грубих тіл, наліт гнівних слів забив душевний біль фізичним.

Ночувати подалася на вокзал. Всю ніч дивилася на занепокоєний активний натовп, що квапиться на поїзд, і на тих, кому спішити або нікуди, або вже не хочеться.

Я виходила на перон проводжати якісь потяги, що прямували до любих моєму серцю міст. Ходила від вагона до вагона, зупиняючись біля кожного провідника й заглядаючи у теплу прямокутну проріху дверей.

«Дєвушка, ви куда єдєте?»

«Я ні... я ні-ні.»

Підкурювала нову змерзлу сигарету, закушувала її разом із розгризеними губами. Мої губи стали важливим заняттям на кілька годин, на них нависло повно подлушпаної пересохлої шкіри, яку необхідно обкусувати, інакше вони не будуть ніжними і люблячими, ніколи не зможуть стати ніжними і люблячими.

Півроку поспіль гробила власне життя, вештаючись де залізницею, де трасами нень-ки-України. Від лівого краю до правого, зверху вниз, колами і спіралями. Занедбана й окрилена малодушною ідеєю втечі від самої себе.

Час від часу мешкала у Атки, вона лишила мені ключі. Але Львів стискав своєю кам’яною пащекою, стіни насувалися з усіх сторін і вночі колихалися, небо заважало думати, тиснучи на третє око. Коли Ата приїздила, ставало легше, але я розуміла, що ми із нею наразі різні субстанції, як рідке золото і рідка каша. Намагалася не грузити, тікала подалі від людей, від їхньої опіки і співчуття, закривалася від денного світла.

Забиралася подалі. Туди, де до мене усім байдуже. Але, дивно, знаходила нових людей, браталася із ними, але це вже були нові люди, що знали нову мене. Ні, я не бідувала і не жебракувала. Іноді приставала до якоїсь групки стоперів-шукачів пригод, каталася разом із ними, ділячись усеньким, що маю, і приймаючи їхню підтримку. А потім прощалася і сама виходила на трасу, мені подобалося це відчуття одвічної самотності й безстатевості дороги. Дорога для мене — медитація. А там вже знаходила когось іншого — і все як у калейдоскопі. Мала такий у дитинстві.

Я продавала свої фірмові шапочки (вистачило клепки захопити їх із собою з майстерні),