Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

— Простіть нам, батьки, матері, брати й сестри!

— Бог простить! — відповіли люди.

Та каятися отаман не поспішав. Комісар напружено чекав. Нарешті терпець у нього увірвався і він крикнув:

— Скарєй ґаварі!

І Архип сказав.

— Дорогі брати і сестри, — мовив він із почуттям, — ви всі знаєте, що нам буде. Ми справді дуже-дуже завинили перед своєю Батьківщиною, що не стали одностайно проти цієї ненависної комуни і не змели її з лиця української землі, щоб не довелося їй панувати над нами і вами… Та прийде час і самостійна Україна буде!

Москалі, обурені, що їх «так провєлі», почали стріляти вгору, налякавши жінок і дітей. Отамана ж, брутально стягнувши з помосту, почали бити кольбами рушниць. Усіх бранців пов’язали, кинули на вози і під сильним конвоєм швидко повезли на Дмитрівку. Раптом з лісу на дорогу вибіг схвильований лісник. Він щось повідомив командиру.

Москалі одразу заметушились. Валка, не доїхавши до виритої ями, зупинилася. Невільників, зволікши з возів, повели до рову, що тягнувся під лісом. Тут їх без зайвих церемоній і постріляли. Швидко прикидавши землею тіла, червоні кинулися подалі від лісу.

Постріли почув роз’їзд Пилипа Хмари, який повертався з-під Лебедина. Невдовзі хмарівці були вже біля могили. Розривши її, виявили одного живого. Його, непритомного, негайно відвезли в хату лісника, про зраду якого ще не знали…

Єдиною відповіддю за смерть товаришів могла бути помста. Її знайомий смак хмарівці відчули вже за годину. В результаті швидкоплинного бою двох червоних кавалеристів було вбито, одинадцять взято у полон. Потрапив у шорсткі повстанські руки і провідник Володимирського ескадрону. Долю їх неважко передбачити… Іншим поталанило втекти.[242]

Попри болючі втрати, боротьба продовжувалась, бо козаки Архипа Бондаренка не хотіли повертатися у кріпацтво, а мріяли жити на своїй землі вільними людьми — згідно зі своїми законами і звичаями. Тепер у бій за волю вони йшли під командою Ларіона Загороднього.

Трохим був невисокого зросту — «як йшов, шабля черкала об землю». «Очі мав чорні, як терен, проникливі, (а) на підборідді — ямочка… Дуже гарний на виду, молодцюватий, зграбний парубійко». Був охайний. Любив одягатися із шиком: «дублений під шнурок кожух (або бурка), на шапці квітка, хромові на закаблуках чоботи з острогами, блискучі, як водою злиті, — це було в замітку людям». Як сказала одна хрещатицька бабуся, «усе їхнє сродство було красиве, дівки становиті».[243]

Трохим Іванович Бабенко народився 1898 року на Черкащині в селі Хрещатик, що розкинулося на правому березі Дніпра на південь від Канева. Про батька майбутнього отамана відомо лише, що він служив матросом на пароплаві і внаслідок нещасного випадку втопився. Мати Трохима вийшла заміж вдруге. Від Івана та Дениса вона народила семеро дітей.

Влаштувався працювати на пароплав і Трохим. Може, батькові друзі допомогли. Взяли його офіціантом. Називався корабель «Рыцарь». Здавалося, Голому довіку прислужувати чужим людям, радіючи чайовим. Про славу лицаря, мабуть, він і не мріяв. Але влітку 1914 року прогриміли громи бога війни. Перша світова перекреслила скромні життєві плани юнака: Трохима мобілізували до російського війська. На фронті хрещатицький хлопець відзначився — за хоробрість його нагородили двома Георгіївськими хрестами. А 1917-го, а може і 1918-го, юнак зголосився до українського війська…

1919 року разом зі своїми товаришами — Чорним, Самійлом Бугаєм, Лихом, Григорієм Рябоконем та К. Віхтем — Трохим створив повстанський загін. Билися проти «золотопогонної сволочі». Пускали під укіс денікінські потяги, нападали на обози ворожого війська, розгромили штаб якоїсь білогвардійської частини, що розмістився у Городищенській сільськогосподарській школі… Воювати проти денікінців було легко, адже ненависть українського селянства до «золотопогонників» виявилася такою палкою, що за зброю бралися всі — старі і малі. У листопаді 1919 року у Шепелухівській, Байбузо-Білозерській, Мошнянській і Старосільській волостях Черкаського повіту повстало декілька тисяч селян. «Повстанці називали себе петлюрівцями, — писав більшовицький історик Д. Кін. — Ними була оголошена мобілізація до 45-тилітнього віку. До повстанців під час бою перебігли з білих частин два офіцери-українці, які очолили рух і готували наступ на Черкаси».[244]

Під ударами українських хліборобів та Красної армії, що насувалася з холодної півночі, денікінці панічно тікали до моря в надії, що врятуються на кораблях Антанти. Дуже швидко білі москалі забралися геть із Городища.

На якийсь час чимала територія опинилася без будь-якої влади. Денікінці втекли, червоні ще не дійшли, не було давненько й української влади. Та життя продовжувалося.

У базарні дні Трохим приїздив на ярмарок і «воював» словом. «Добродії, борімося за Україну, — казав він на майдані перед селянами, — бо як вступлять більшовички, то заберуть ваші бички-телички і останні сорочки!.. (Якщо) сидітимете склавши руки, то совєти знімуть з вас останнє». Публічно висміював Голий і більшовицького вождя Леніна. Мабуть, Троцькому діставалося теж. Вибивав комуністичний дурман нагаями. Використовував і «шомполізацію». Так, вчителю-кацапчуку Купчику, який не тому учив дітей у Тубільцях, за комуністичну пропаганду отаман «виписав» 25 шомполів. Довелося москалеві якийсь час ходити у спідниці, бо штани не міг одягти… Був серед голівців ще один рішучий агітатор — жінка з маузером.[245]

Коли заявилися більшовики, то Трохима, як організатора боротьби проти білих, поставили воєнкомом Городища. Та Бабенко до виконання обов’язків не встиг приступити, бо призначення скасували. Очевидно, якась запродана душа доповіла москалям, що Бабенко — «колишній петлюрівський офіцер».