Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— А от і ні! — вона рвучко підвелася і гордовито вперла руки в боки.— Я довго думала над цією історією. І тепер упевнена, що Комісія помилилася!

Тюрин з полегшенням відкинувся на канапі.

— Хочете почути мою версію? — Василині сподобалося, як на поліціянта подіяли її слова.— Я думаю, цей бідолаха міг цілком бути перелесником. Уявіть, у яких муках він ріс. Прийомна мати все життя переконувала, що потрібно бути людиною. І він повірив, що тільки так заслужить її любов. І настільки цим пройнявся, що майже зміг стати людиною. Тобто досяг максимального перетворення. Так, що навіть комісія визнала його homo sapiens.

Тюрин не зронив ані звуку, а на його обличчі заграла дивна півусмішка. Ніби йому доводилося вислуховувати щось цікаве і водночас прикре.

— О, я не здивуюся, що він сам заліз у чан з кислотою, щоб змусити матір жаліти і щоб зіпсувати свою привабливість перелесника. Після цього випадку він якимось чином ввібрав у своє тіло купоросну олію. І так потім убивав жінок. Уявляєте, кислота, як метафора тої отрути, якою замість любові все життя напувала його мати... З вами все гаразд?

Олександр Петрович голосно закашлявся, мабуть, ухопивши гарячого чаю.

— І при цьому він її любив,— продовжила Айвс, кілька разів стукнувши Тюрина по спині.— Цю страшну жорстоку жінку. Рятуючись від самотності, у перший день народження після її смерті він пішов до Хом’якової. Мабуть, вона найбільше нагадувала йому прийомну матір. Пішов як перелесник — у подобі її покійного чоловіка. А коли усвідомив, що жінка бачить у ньому лише маску, не стримався й убив. Бо насправді завжди хотів, щоб мати любила його таким, яким він є. Ну як, я права? — Айвс самовдоволено сіла навпроти.

— Більш ніж,— просипів Тюрин, і Василина вперше зауважила, що з-під його картуза, якого він так чомусь і не зняв, видніються кволі пасма рудого волосся.— Це вона змусила випалити мавці очі.

Поліціянт незвично перегнувся через столик і простягнув до жінки довгі скручені пальці. На пучках набубнявіли жовтувато-масляні бульки. Одна луснула, і важка крапля з сичанням впала на сукню Айвс.

Жінка спробувала ухилитися, з жахом спостерігаючи, як змінюється обличчя поліціянта.

— Тумс! — ахнула Василина. Крісло під нею захиталося, і коли перелесник замахнувся, щоб учепитися їй у шию, з гуркотом завалилося набік.

— І я сам заліз у чан! Сам! Але не щоб вона жаліла! Я хотів бути людиною. Мати одне лице. Своє, бодай зіпсуте. Я хотів позбутися вміння перетворюватися,— сипів перелесник.

Він ухопив жінку за спідницю і знову підбирався до обличчя. Василина щосили відбивалася ногами. Перелесник продовжував свій незворотний рух, залишаючи на сукні глибокі хімічні виразки.

— Але вам цього не вдалося! Ви залишилися тим, ким народилися,— задихаючись, прохрипіла Айвс.

Важке тіло з силою притисло її до підлоги. Василина відчула, що більше не може чинити опір. На неї насувалося сумне і водночас прегарне лице Ярослава Тумса. Великі чарівні очі наказували зупинитися, віддатися пристрасті, розчинитися у любові і з’єднатися з теплими ніжними вустами.

— Я — людина,— шепотів Тумс, широко роззявляючи рота, щоб випустити вбивчий струмінь сірчаної кислоти. Айвс заплющила очі й потягнулася обличчям уперед. Але замість поцілувати перелесник різко відсахнувся. Надлюдська сила здійняла його у повітря. Ніби крізь сон, Василина бачила боротьбу двох чоловіків. Обидва мали обличчя Олександра Тюрина.

— Ти — монстр! — рипів один, осідлавши другого.

— Ні, це ти — монстр,— брав гору другий.

— Я знайшов його схованку. Схованку перелесника,— прокричав один з них,— у сараї біля редакції. Як і писав Бер. У місці ініціації, мабуть, там, де стояв роковий чан, де він бахнувся у кислоту. А у лігвищі — всілякі дрібнички з будинків убитих.

— Не вір йому, Василино, він шинель мою вкрав, убивця! — прохрипів другий, зацідивши важким кулаком під ребра супротивнику.

Айвс забилася в куток і з жахом спостерігала за вовтузінням поліціянтів. Один душив другого, обіперши об стіну. Раптом третя фігура з револьвером у руках з’явилася у дверях, на мить зупинилася і почухала потилицю. Чоловік заскочено похитав головою, підвів руку і натиснув на гашетку. Постріл гримнув упритул, і куля прошила обох чоловіків.

*

— Побий його лиха година! — бубонів Топчій, розтягуючи чоловіків по кутках.— Ох і влетить мені. Бариня, ви як? — нарешті вовкулака нахилився над Айвс. Вона застогнала і важко, тримаючись за руку Парфентія, підвелася.

Біля секретера горілиць лежав Тумс. З пробитих грудей разом з кров’ю виходила сірчана кислота. Шинель і килим зло сичали від доторку ядучої купоросної олії. Василина затулила носа, тіло Тумса більше не могло опиратися кислоті й теж почало розкладатися під її натиском. Ніби відчувши її погляд, Тумс розліпив очі.

— Я думав, ти єдина мене впізнаєш... під чужим лицем. Як тоді, в саду...— останні слова поглинула кислота, що криваво-димними патьоками витекла з рота, щоб довершити справу і назавжди спотворити обличчя Тумса.— Я не монстр,— досі стояло у вухах Айвс.

— Баришня, мила,— скавучав вовкулака, перевертаючи справжнього Тюрина. Василина врешті отямилася і підбігла до пораненого поліціянта. Околодочний поцілив йому у спину, коли Олександр Петрович уже перемагав Тумса.

— Баришня, мила, дзвоніть Гальванеску.

У коридорі почулася метушня. Двері відчинилися, і до кабінету влетіли люди Рапойто-Дубяга. Останнім зайшов людополіціянт, роззирнувся і наказав городовим вийти. Зрозумів, що небезпека минула. Рапойто-Дубяго вклонився Айвс, зазирнув до Тюрина і зупинився біля Тумса, кілька секунд мовчки стояв, а потім спокійно, ніби розставляючи всі крапки над «і», сказав:

— Він повсякчас був у маєтку Пузріної. Вона його ховала. Ні півслова. І прислуга мовчала. Жорстока баба. Ще не відомо, хто більший монстр. То це через неї він таким став? — Рапойто-Дубяго розвернувся до Айвс. Вона оглядала рану Тюрина.

— Несповідимі шляхи материнської любові,— озвався відживлений.

На якусь мить усі змовкли і подивилися на Тумса. Від обличчя вже нічого не залишилося. Тіло продовжувала роз’їдати кислота. «От же ж монстр»,— співчутливо прошепотів Топчій. Рапойто-Дубяго зробив крок, щоб покликати городових. Треба було якось винести загиблого. І раптом Тюрин голосно видихнув:

— От же ж дідько! Мати! Хто ж іще? Серце Змія забрала Апі,— пояснив Олександр Петрович, ніби хтось був здатен зрозуміти його слова.

Василина занепокоєно подивилася на Тюрина, перезирнулася з Топчієм, вовкулака підскочив, щоб підставити шефу плече, лише Рапойто-Дубяго звернув увагу на фразу відживленого. «Значить, Апі» — собі під ніс