Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Уміння принцеси мали демонструвати у парку, тож довелося прикриватися відводом очей, коли хлопці допомагали мені пересісти на крісло. Як мені набридла ця безпорадність! Та вдіяти я, на жаль, нічого не міг. Досади додало ще й привітання принцес, коли довелося сидячи кланятися у відповідь. Який же я безпорадний!
А потім зустрівся очима із Саною, і всі сумні думки вилетіли геть з моєї голови. Пташечка усміхалася мені, очі її світилися, ніби вона рада була мене бачити. Не втримався, знову скористався відводом очей та підморгнув їй. Зашарілася, почала злякано оглядатися. Невже забула? Ні, ось її плечі розслаблено опускаються, а на вустах бринить мрійлива усмішка. Як же я за нею скучив, хоч пройшло всього нічого часу від нашої зустрічі в саду. Але вона відмовила Ворону, не дозволила себе поцілувати, чого мені дуже вже хотілося, і прямо сказала про свою симпатію до мене. До принца Брінейна. Тож час проявити ініціативу. Надсилаю їй записку, в якій запрошую на побачення. Її кивок сприймаю за згоду, хочу розпалити в ній бажання подібне до того, що горить в моїх грудях. Та й не тільки в грудях, а й нижче… Змінюю текст, спокушаю, і шаленію від задоволення, коли бачу її знову червоні щоки. Та раду усмішку.
Змагання починаються. Єрмін виявляє неабиякий хист у грі на арфі, але зводить нанівець усі здобуті успіхи уїдливими коментарями. І це після того, як мама, королева Лінетта викликала її до себе особисто та прямо попередила про наслідки подібних дій. Але Єрмін невиправна.
Коли на сцені з’являється Адаєз, я, як і решта чоловіків зависаю, не в силі відвести погляд від спокусливих форм. Але мені, на відміну від решти, в образі, втіленому Каракаркою, ввижається Орлиця, адже в їхніх землях теж поширені подібні танці. Уже палаю від пристрасті, переводжу погляд на її причину і тону у вирі, що закручується у її чорних очах. Моя пташечка теж розпалена! Дивовижно, як ми разом відчуваємо ті ж самі емоції.
Сана дивує не лише мене своїм показаним умінням. У неї й справді талант! Ще й дотепністю моя дівчинка не обділена. Це ж треба було додуматися перетворити чоловіка на жінку! Та ще так вправно і начебто не додаючи жодних зусиль. Просто неймовірно!
Поряд зашепотів брат:
- А ця Орлиця зовсім не така, якою видавалася на перший погляд. Ще на нашому побаченні вона зацікавила мене, проте я не надав цьому великого значення. А ось тепер, після двох її успішних виступів, мені здається, що я маю звернути на неї увагу. Як ти гадаєш?
Не маєш! У тебе ще одинадцять (ну добре, вісім, бо Єрмін, Веселина та Бояна точно відпадають) принцес. Залиш цю мені!
Звісно ж вголос я такого йому не сказав, лише знизав плечима, не зводячи очей з тої, про кого йшла мова. І якраз доречно, бо вона саме завершила свій виступ, як Єрмін додала своє зауваження. Ловлю розгублений погляд пташечки й без роздумів зазначаю, що жодного магічного впливу не було. Дядько підтверджує мої слова. Задоволена Сана спускається до свого місця, а розлючена Єрмін продовжує бризкати отрутою навіть після слів вибачення моєї матері.
Остання принцеса, Соллі з Барсового високогір’я, теж вражає. І Харальда сподіваюся дужче, аніж мене чи решту. Схиляюся до нього та запитую:
- Як тобі ця принцеса?
- О, вона моя фаворитка!
Ну слава Святій Іскрі!
- То чи варто тоді дізнаватися щось про інших?
- Аякже! У мене має бути вибір. Раптом моя фаворитка лише вміло прикидається тією, яка мене точно привабить. Має бути запасний варіант, і Алія мені точно підходить для такої ролі.
- Алія?
- Так, вона дозволила так себе називати.
Як і мені. Як і Гардові. Тож я для неї лише один з багатьох? Але як же бути з її словами Воронові? Що я їй подобаюся. Зовсім вже заплутався.
А вона ж що? А вона не зводить погляду з Харальда. Чи міг я все не так зрозуміти? Увечері обов’язково треба з’ясувати.

Не в силі витримати й хвилини довше – відправляю Стіга по пташечку одразу після вечері. Хлопець знає, яка дорога зараз буде безлюдною, а я ще й магічно допомагаю їм ні на кого не наткнутися. І ось моя пташка уже переді мною. Виконує моє прохання, наближається, я ж не стримуюся та захоплюю її у свої обійми. Поспішаю? Але не можу більше чекати – припадаю до її вуст. Спочатку вона відповідає з усією пристрастю, але потім відсторонюється. Ще й брата сюди приплітає. Щось про репутацію бурмоче. То все ж вирішила обрати Альда? Мабуть, це правильне рішення.
Та тільки чому так болісно всередині?
Розмова зовсім не клеїться. Намагаюся зачепитися за відбір, але її відповіді приносять тільки розчарування: Сана рада, що подобається Харальдові. То можливо тоді в саду вона й не мене мала на увазі, а мого брата?
Не можу поглянути їй у вічі – боюся, що не здатен приховати свій біль. А вона посилається на втому і просто тікає…