Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

А, ось він про що — про маніяка. За цими телевізійними теревенями Ваня і забув про появу збоченця на районі. 

— Та нема в кого просити, я посварився з ними, — зізнався після паузи й спробував на цій хвилі нарешті вирушити до метро, проте Джавдєт був добре тренований у з’ясуванні гострих питань під парадним. — А ти ізвінісь, нє гордісь. Для дєла ж надо. Для дєла — нє западло. Я так всю сємєйну жизнь прожив, і добре було. Поки Валентину не розглядєл, — знову перелаштувався на позитив дід, і це було так, наче дозвіл йти по своїх справах. Після фінальної усмішки, природно. 

— Тока нє забудь! — крикнув на прощання Пєтюнчік, але Ваня вже не обертався — встромив навушники з «Cannibal Corpse» й прискорив кроки. Якщо вже й здаватися стилісту, то як стоматологу: що раніше, то і краще. 

* 

Ваня спустився до потягів і раптом зловив дещо позабутий сигнал радара — на нього дивилися. Майже, непомітно, крадькома, але дивилися — невже це той, що був по телевізору? Не він? Чи він? Ваня відчував обережні короткі погляди з усіх боків, це було водночас і приємно, і тривожно — ти зненацька пишався собою й переймався тим, яке враження справляєш. 

Ці погляди швидко минуть — десь за тиждень наступний принц ефіру витіснить з народної пам’яті попереднього, і якщо постійно не світитися, впізнаваність впаде. Але за цей тиждень можна встигнути якось це монетизувати, щось продати — концерт, маленьку рекламу постом, влаштувати запрошення на інший ефір. Трушин це розуміє. Трушин над цим працює. Спокійно. Займайся своєю справою та почни зі стилю. Видихай. 

Поки Бронзовий Голос скромно заходив у вагон, всі сидячі місця позаймали. Тому він став у тупику, притулився спиною до зачинених дверей й замружився, щоби спокійно слухати музику й не ловити погляди загалу. 

Десь за пару треків крізь гітарну стіну «Канібалів» пробилися якісь нові звуки. Ваня побачив, що біля других від нього дверей чоловік кричить на жінку. Та винувато втягнула голову в плечі й стояла, трималася за поруччя та дивилась собі під ноги. 

Чувак був кремезний, з червоним обличчям та їжачком сивого волосся. «Скока можна!» — повторював він так, ніби все це відбувалося десь на кухні приватного будинку, де ніхто їх не почує. На пасажирів він абсолютно не зважав й продовжував лаяти жінку, яка мовчки стояла, з усіх сил намагаючися не заплакати. І тут спочатку один сидячий пасажир обернувся до Вані, потім другий. І ще, і ще. 

Бронзовому Голосу стало холодно. Вони що, чекають від нього реакції? Від нього? Вони що, дійсно вирішили, що він — слідчий на добровільних засадах? Новий шериф містечка? От хто просив тебе дивитися? Ну стій, слухай музику й кайфуй! Ні, стало цікаво. А люди тебе впізнали, вони повірили в тебе у телевізорі, тепер ти звідти вийшов, спустився на станції Червоний Хутір, заземлився до простого людства. Тож, будь ласка, прояви себе, підійди до цього чоловіка та вгамуй його! І бажано якнайшвидше — бо незабаром наступна станція, декому виходити, а вони не хочуть пропустити таку цікаву історію. 

Молода жінка в шкіряній куртці дістала телефон, почала знімати — спочатку сварку, що тривала й набирала обертів, а потім… зробила швидку панораму на Ваню, який так і стовбичив біля зачинених дверей. Шкода, що в нас не Америка й не можна перейти в інший вагон. Шкода. Шкода. Шкода. 

Вибору не лишалося. Ваня витягнув навушники й вирушив до епіцентру скандалу. Бабуся, яка тримала на колінах хлопчика, заплескала дитячими долонями — типу, диви, що зараз буде — отой довгий дядя з телевізора зараз дасть отому поганому дяді по морді. Диви-диви. 

Поганий дядя, між іншим, був не набагато нижчим за опонента — метр вісімдесят п’ять щонайменше. І плечистий такий. Й щось не схоже, що він когось боїться. Ваня йшов, думаючи про те, що треба тримати дистанцію. Якщо цей тип вдарить його в обличчя, підточені тростянецькою водою зуби повипадають, як пасажири з дверей у годину пік. 

Вуха заклало. Чи то потяг гальмував, чи то стало так страшно, як у дитинстві, коли ти вперше збираєшся стрибати з тарзанки у ставок. Всі підбадьорюють, але самі не знають, чи не випірнув там раптом з мулу якийсь пень чи дровеняка, об яку ти вдаришся. І ти не знаєш. Думаєш про цю дровеняку й сподіваєшся, що омине. Цього разу омине. Бо назад уже запізно — почався розгін першої спроби, Сергій Бубка або встановить рекорд, або ні. І ти або вб’єшся, або вдало стрибнеш. 

Чувак сфокусувався на Вані й, ніби відчувши загальний настрій, відсторонив жінку. Вона, не розуміючи, так і чіплялася за поруччя, а він потрошки відривав її руки, уважно дивлячись на Ваню. Може, ногою його вдарити? По яйцях? Отак зразу, нічого не говорячи. На випередження. 

Шкода, що там кросівка, ще й не зашнурована, були б «козаки» з гострими носами, значно краще б пішло. Та «козаки» були старі, ще універівські, Трушин якось узяв їх на гастролях гидливо двома пальцями, виніс із готелю й викинув у смітник. А вночі їх уже хтось забрав — Ваня зранку перерив увесь бак. Як би вони зараз стали в пригоді! 

Жінка вискнула, все ще не розуміючи, навіщо чоловік відриває її руки від поруччя, й тут бабуся, яка сиділа впритул, не витримала, підхопилася, розмахнулася (ледь не вдаривши по голові сусіда, який чи то спав, чи то обачно удавав сон) і влупила сумкою чувака в груди! 

Той не впав, але бабуся вже заходила на друге коло. 

— Шо ж ти робиш, падло? — закричала старенька, різко відвела важку сумку назад й… влупила Вані… туди ж, куди він збирався бити чувака. По яйцях влупила. 

Бронзовий Голос від несподіваного болю миттєво склався й впав на коліна. «Господи, не покинь мене, зроби так, щоби та тьолка з телефоном це не знімала, — молився Ваня крізь раптові сльози. — Нехай у неї пам’ять скінчиться чи щось інше трапиться. Яви мені диво, Господи. Мені так це треба». 

Половина пасажирів сміялася, половина кричала, підтримуючи бабусю. Чувак відступив до дверей, жінка тепер прикривала його своїм тілом від нападу. Ваня спробував встати й побачив, що бабусин сусід пробує роздивитися навколо, на міліметр розплющуючи ніби сплячі очі. 

— Підарас, — вирвалося у Вані. Він підвівся. Бабусю вже тримали два хлопці в спортивних куртках, один із них щось голосно пояснював чуваку, гнівно жестикулював, але що саме він кричав, було не розчути — потяг прибув на станцію «Позняки», Ваня швидко вийшов, хоча йому треба було аж на Кловську. 

* 

Він спізнився