Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

уламка, який колись відпав від орди і продовжував плекати власний сепаратизм. На його приєднання Москві знадобилося ще два століття, причому перші відносно послідовні спроби наступу вона змогла здійснити лише через сто років, наприкінці XVII ст. Найближче ж XVII ст. стало для Московського царства і Кримського ханату часом стратегічного паритету і певної подоби холодної війни між ворожими державами.

Крим і Україна

Після розпаду Золотої Орди і виникнення Кримського ханату караванні шляхи і придорожні містечка уздовж них знелюдніли, а кримські татари, забезпечуючи потреби Османської імперії в рабах, довершили й без того неминуче зникнення осілого населення у степах Північного Причорномор’я. Зрештою тут виник новий історико-географічний регіон — так зване Дике Поле. Саме воно у XVI—XVII ст. стало одним із ключових факторів геополітичної історії Центрально-Східної Європи.

І саме Дике Поле стало зрештою тим плавильним казаном, у якому загартувався український народ.

З одного боку, литовці й поляки не могли надати українському населенню прикордоння жодного ефективного захисту від людоловських набігів кримців. Прикордонні фортеці, у яких могло б під час набігу укритися місцеве населення, були нечисленними і малоефективними, оскільки не дозволяли врятувати зруйновані господарства, та й устигнути під час раптового нападу сховатися під захист їхніх стін було майже неможливо. Загони польної сторожі також не могли вирішити проблему захисту місцевих мешканців — чатуючи на татарських бродах і переправах, вони далеко не зажди могли перекрити всі шляхи проникнення татар, і невеликі загони кримців з досвідченими провідниками легко просочувалися крізь заслони литовців. Прикордонна сторожа не устигала всюди, а у випадку великого походу кримців, організованого ханом, калгою чи нуреддіном, і зовсім не могла протистояти багатотисячному татарському війську. Така слабкість Великого князівства Литовського і згодом Речі Посполитої у справі захисту своїх південних кордонів змушувала місцеве українське населення захищатися самотужки.

З іншого боку, саме Річ Посполита, посилюючи культурний, релігійний та соціально-економічний тиск на православне українське селянство, сприяла з другої половини XVI ст. стрімкому збільшенню кількості не надто численних раніше «уходників», які згодні були жити в небезпечних умовах Дикого Поля. Сотні й тисячі уходників за два-три десятиліття перетворилися на десятки тисяч українських запорізьких козаків, які невдовзі стали грізною військовою і політичною силою в історії Центрально-Східної Європи.

Пік активності і значення козаків припав саме на кінець XVI—XVII ст. Кульмінацією серії багатотисячних козацьких повстань стала Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького (1648—1657 рр.). При цьому саме Кримський ханат став важливим партнером, у взаємодії з яким відбувалося як становлення людини українського фронтиру, так і української державності ранньомодерної доби.

Перші відомі союзні контакти татар і козаків припали на 20-ті рр. XVI ст. 1521 р. черкаський і каневський староста Остафій Дашкевич очолював козацькі загони, які спільно з кримцями взяли участь в успішному поході на Москву. Через півстоліття, 1585 р., гетьман Війська Запорозького у 1578—1594 рр. Ян Оришевський пропонував кримському ханові Ісляму II Гераю (1584—1588 рр.) платити козакам жалування і організовувати спільні військові походи проти московитів. Утім, того ж року козаки напали на Крим, захопивши понад 40 тисяч коней, що на той час зробило співпрацю з татарами неможливою.

Кримсько-козацький союз, який не вдалося укласти 1585 р., успішно відбувся 1624 р. і продемонстрував свою військово-політичну ефективність 1628 р. під час боротьби братів Мехмеда та Шахіна Гераїв за незалежність Кримського ханату від Османської імперії. 24 грудня 1624 р. було укладено перший в історії татарсько-козацький трактат, написаний паралельно татарською та польською мовами. У ньому калга Шахін Герай обіцяв козакам не чинити їм жодної шкоди і гарантував допомогу Кримського ханату в разі ворожого нападу на Січ. Запорожці, зі свого боку, гарантували підтримку Мехмеда і Шахіна Гераїв у випадку їхньої війни з будь-якою третьою стороною.

Реалізацією козацько-татарських угод стала допомога, яку надали запорожці Мехмедові та Шахінові Гераям під час їхньої боротьби зі знаменитим очільником Буджацької орди беєм Кантемиром, котрий діяв за вказівкою Оттоманської Порти. Коли у травні 1628 р. Кантемир на чолі численного війська увірвався на півострів, він був фактично беззахисним. Брати Мехмед та Шахін Гераї у супроводі кількох сотень вірних вояків укрилися у Кирк-Єрі, який Кантемир узяв в облогу.

Через чотири тижні обложених врятував чотиритисячний загін козаків на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком, який прибув на прохання Шахіна Герая. Рухаючись укріпленим табором, козаки вперто просувалися вглиб Кримського півострова і зрештою через шість днів дійшли до річки Альми. 31 травня 1628 р. тут відбувся вирішальний бій з ногайцями Кантемира і османськими стрільцями-сейменами з Балаклави. Втративши у бою гетьмана Михайла Дорошенка і кілька сотень бойових побратимів, козаки зрештою перемогли і пробилися до Бахчисараю. Козаки показали себе грізною бойовою силою, і якщо у наступній боротьбі за владу з Джанібеком Гераєм (1628— 1635 рр.) брати Мехмед і Шахін програли, то відбулося це явно не з вини козаків, які доклали усіх зусиль для виконання своїх союзницьких зобов’язань.

Найбільш послідовними і активними кримсько-козацькі контакти стали під час Хмельниччини, коли Кримський ханат виступив у ролі головного військового союзника українського козацтва. Звернення Богдана Хмельницького по допомогу до татар було обумовлене попереднім успішним досвідом взаємодії запорожців і кримців. Крім того, воно дозволяло гетьманові розв’язати два важливих стратегічних завдання. По-перше, союз з Кримським ханатом дозволяв козакам убезпечити власний тил від татарських нападів і позбавляв поляків можливості домовитися з кримцями про спільні дії проти козаків. По-друге, Хмельницький отримував від татар вкрай йому необхідну і майже відсутню в козаків кінноту. У поєднанні з козацькою піхотою та артилерією татарські вершники становили грізну силу, спроможну вирішити долю битви.

Для кримського ж хана головним завданням було послаблювати обидві ворогуючи сторони, щоб, за мудрим зауваженням сучасника, не допустити переваги ані поляків, ні козаків. Кримці мали щоразу підтримувати більш слабку сторону проти більш сильної, щоб вони виснажували одна одну, а татари отримували від цього вигоду у вигляді можливості безкарно грабувати польські та українські землі Речі Посполитої, а також отримувати подарунки і поминки.

Кримським ханом в той час був Іслям III Герай (1644— 1654 рр.), який до приходу до влади сім років перебував у польському полоні і був добре обізнаний з державним устроєм і культурою Речі Посполитої. Трон же турецького султана належав малолітньому (сім років на момент інтронізації) Мехмеду IV (1648—1687 рр.). Відсутність при владі в Туреччині сильного султана, звичайно, мало сприяла самостійній активній участі Стамбула в подіях в Україні, однак саме це дозволяло кримському ханові провадити самостійну зовнішню політику. Близьким радником Ісляма III Герая і