Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

І поїхав додому.

Двома днями раніше вона подзвонила на той самий номер, що й пан асесор, інша особа, у набагато більш пристойну годину, хоча – через час свят – ця година також була невідповідною. Тому розмову одразу перевели на ад'ютанта:

– Биков.

– Пан згадував, що в разі потреби я маю подзвонити

– Але такої необхідності немає.

– Не розумію?

– Я вже знаю про сьогоднішні події і здогадуюсь, про що ви хочете попросити. Пан не грає в шахи?

– Вибачте, я вже зрозумів.

– Скажімо так. Ви хотіли попросити дозволу на прихований таємний обшук кабінету майора Вотцова, чи не так?

– Так.

– Власне, і я вам відповів – такої потреби немає. Я особисто обшукав кабінет Вотцова через дві години після його смерті. Стіл і шафи ВЖЕ були чистими. Чи правильно ми зрозуміли один одного?

– Звичайно. Але чому ви не сказали мені цього раніше?

– Бо тоді б пан не шукав вбивць тих жінок. Пан зосередився б на вбивці колеги. І тепер, коли пан спіймав одного, ніщо не відволікатиме вас. Багато разів читав вашу характеристику – пишуть, що у вас "бульдожа хватка" – як щось схопить, вже не відпустить. Пан, напевно, вже йде по сліду другого?

– Звідки пан знає?

– Дорогий мій пане, якби ви ще не піймали його слід, то не хотіли б зараз займатися Воцовим. Пан не з тих, хто любить безлад і виконує кілька справ одночасно. Тепер пан впевнений, що має, або, принаймні, скоро буде мати другого убивцю. Тому в цей момент ваша голова працює над третім слідом. Це очевидно.

– Хм. Ви маєте рацію. Пан марнує себе на своїй посаді. Ви були б набагато кращим детективом, ніж я.

– Ні. По-перше, ви не знаєте, чи те, що я тут роблю, є схожою роботою. А по-друге, я шахіст. Просто думаю. А пан і мислить, і діє. Крім того, чи є професія детектива вершиною людської кар’єри? Так думають лише молокососи. Крім того, вам щастить. А мені - ні. Мені потрібно дуже тяжко працювати на успіх.

– Попри все, мушу вас привітати, заздрю ​​вашому інтелектові. Але, повертаючись до наших баранів – чи треба ще почекати, що справою Вотцова ще займуться?

– Так, два-три дні. Свята скінчаться, пан зловить другу пташку, ми отримаємо чергові зізнання... Тоді па буде мати певність, а я матиму матеріали, щоб взятися за справу пана колеги.

– У такому разі вибачте за клопіт і бажаю веселих свят!

– Дякую, але я ще не заслужив на свої вільні свята. Тільки через три роки…

– О, ваші плани такі детальні?

– Пан не здогадався?

– Правду кажучи – відразу. Але я не знав, що це буде вже через три роки. Пане генерал-губернатор…

– Тссс! Тепер я повинен панові позаздрити. Носові. І інтелектові. Я мав би краще маскуватися… якщо пан після однієї короткої зустрічі… До побачення.

– До побачення.

Естар Павлович поклав слухавку.

РОЗДІЛ 10

Слідами Станіслава Августа

"Якби не злодії, і графи, й лафуринди,

Візник нізащо не прожив б з своєї дринди".

Фраза з варшавської вуличної пісеньки

Не минуло й двох годин, як йому у груди влучила куля в в саду будинку на вулиці Фрета. Напевно, падіння врятувало йому життя – той, хто стріляв, багаторазовий убивця, був упевнений, що вбив. Він не підійшов перевірити чи добити. Злякавшись гуку револьверу, на який у святковий день мали звернути увагу сусіди, він запанікував і одразу втік. Це правильно, але він не міг передбачити, що за воротами на нього чекає відважний прокурор фон Брюгге. З револьвером, курок якого він звів у той момент, коли з-за стіни почув звук пострілу.

Коли втікач з'явився біля воріт, героїчний таємний радник поцілив йому в ногу і, не чекаючи, пустив у неї кулю. Потім він тримав його під прицілом, поки мешканці не збігли вниз і не з’явився задиханий поліцейський. Пан прокурор передав йому зброю і наказав засвистіти, щоб викликати підтримку, розігнати натовп і доглянути за пораненим. Сам поспішив усередину, де побачив пана Ван Хоутена, який стояв прямо, зневажливо струшуючи зі свого тіла брудний сніг.

– Оце панові пощастило! – гукнув пан Тимофій. - Він хибив? Або пан стрибнув у сніг швидше за кулю? – з іронією зауважив він.

– Ні, не промахнувся. А я не був швидше за кулю, — холодно відповів московський чиновник.

– Не розумію… – відповів ошелешений варшавський юрист.

– Вижив випадково... Пощастило мені, але я просто думав, чи не пора перестати ризикувати, терпіння у долі вже закінчується... – загадково продовжував відповідати Естар Павлович.

– Ні, ні... Розкажіть, пане, нарешті, що сталося! – застогнав від нетерпіння стихійний юрист.

– Нічого особливого, просто коньяк, старий добрий коньяк пропав, і я в ньому промаринувався. – Пан радник засунув долоню у внутрішню кишеню, на рівні грудей, а коли вийняв її, з неї стікала бурштинова рідина. У пальцях він тримав шматок бляхи, який був зім’ятий і весь у дірках та ще й деренчав під час руху. – Я не знав, скільки нам доведеться чекати, щоб побачити студію, чи знайдемо ми якийсь притулок, тому про всяк випадок узяв із собою спеціальну пласку пляшку коньяку, оправлену сталлю – прощальний подарунок від колег зі Скотланд-Ярду за минулорічну справу… Коли я стрибав, вона випала з кишені пальта, тож коли я підвівся, я поклав її в першу кишеню, яка потрапила під руку – цю. А добре ж стріляє скотиняка, попав прямісінько в груди. Прямо в серце. Тільки в мене на серці була пляшка. Куля пробила листовий метал, розбила скло і застрягла всередині… От тільки коньяку шкода… пропав.

Сказавши ці слова, він витяг з-поміж розірваних шматків металу розплющений свинцевий предмет. Фон Брюгге голосно розсміявся:

– Ахіллесової п’яти у вас немає, пане... навіть у грудях. Але пам’ятайте, що Ахіллес теж зазнав смерті…

– Чим він стріляв? – із цікавістю продовжив детектив. – М’яка, слабка куля… Якби застосував звичайну, то мене точно вбив би, пляшка б не зупинила сталеву кулю… Ага, зрозумів! – раптом вигукнув він і витягнув з-поміж листового металу