Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Того ж дня у студії був бум. Хтось зі знімав відео тренування, виклав у ТікТок, і воно зайшло — майже півтори тисячі переглядів і десятки коментарів типу: «Це десь біля вокзалу?» або «Ой, я теж хочу, а мені 48, не пізно?»

— Ніколи не пізно, — сказала я вголос, коли переглядала ці коментарі.

— Що? — спитала Свєта, яка якраз заходила з кавою.

— Та то я ТікТоку відповідаю.

— Слухай, ти сьогодні якась інша.

— Та розмовляла з мамою Антона.

— Ох… — Свєта сіла. — Як ти ще жива після цього?

— Жива. Бо не мовчала. І не влаштовувала з себе жертву. Просто… пояснила межі.

— І як вона?

— Сказала, що я змінилася. Ну, дякую, капітан Очевидність.

Ми засміялись. І мені стало трохи легше. Бо, як виявилось, навіть такі дзвінки — частина зцілення.

Увечері я вирішила пройтись пішки. Осінь пахла яблуками й сирістю. На зупинці стояв хлопець з гітарою, грав щось знайоме, але трохи фальшиво. І це було чарівно.

Я дістала телефон. Славік.

“Можна дурне питання?”

“Тільки дурні відповіді”, — відповіла я.

“А якщо я скажу, що скучив?”

“То це буде правдою. І трохи приємно.”

“А якщо скажу, що хочу бути більше, ніж просто хтось, хто час від часу пише?”

“То це буде ризиковано. Але, можливо, правильно.”

Пауза. І ще одне повідомлення:

“Я б хотів запросити тебе на справжнє побачення. Без очікувань. Просто бути разом. Як ти на це дивишся?”

Я видихнула. І написала:

“Поки що — з боку. Але ти можеш спостерігати з першого ряду.”

А вночі мені наснився сон. Ми з Лізою малювали фарбами на стіні. Просто так. Без дозволу. І я відчувала щастя. Без страху. Без тривоги. Просто — щастя.

І, прокинувшись, я зрозуміла: я вже зовсім інша.

Бо я більше не розмовляю, щоб сподобатись.

Я говорю — щоб бути собою.

А вранці… я отримала запрошення. Не від Славіка. І не від Антона. А від життя. І я мала вирішити: погоджуватись — чи знову сховатись у знайоме.