Читати книгу - "Де немає Бога"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Командире, ні!
Еліаш вишкірився:
— Що таке?!
— Куди ти, в біса, знижуватимешся?! — Амір показав рукою за вікно. Внизу, огорнені невиразним ясно-синім серпанком, зміїлися гірські хребти. — Під нами Гашербрум!
Еліаш збілів і прибрав великий палець від кнопки вимикання автопілота. Він думав, що Амір поводиться неадекватно, а сам ледь не розпочав піке, яке закінчилося б зіткненням із горами.
— Чорт. — Тепер і його очі забігали по панелі приладів. Автопілот не відімкнувся, оберти турбін не падали, тож якщо більше нічого не станеться, вони спокійно дотягнуть до аеропорту. Повинні дотягнути. Найважливіше зараз — не накоїти дурниць. Командир екіпажу повернувся до Аміра: — Скільки? Яка їхня висота?
— Я не знаю. Але ми не можемо піти стрімко вниз.
— Запропонуй ешелон.
Амір, прикусивши губу, замислився, проте Еліаш не міг чекати й за секунду вибухнув:
— П’ятнадцять тисяч? Дай мені ешелон! Сто п’ятдесятий?![92] Не мовчи!
— Надто низько, — швидко промовив другий пілот. — Нам може знадобитися простір для маневру.
Амір забобонно не озвучував, для якого маневру, проте мав слушність. Пілоти не знали, яких пошкоджень зазнав «Боїнг» унаслідок розгерметизації. Бортовий комп’ютер сповіщав про падіння тиску, жодних повідомлень про проблеми із системами керування не було, та це не означало, що проблем не виникне, щойно вони спробують випустити шасі чи розвернути лайнер на меншій висоті. І Амір, і Еліаш усвідомлювали, що після зниження їм доведеться вимкнути автопілот і з’ясувати, чи лайнер не втратив керованості. І якщо раптом під час маневрування літак почне завалюватися, їм не завадять кілька зайвих тисяч футів вільного простору під крилами, щоби змогти його вирівняти. Вони не можуть летіти просто над горами.
— Дай мені ешелон, — прохрипів Еліаш.
— Двісті двадцятий[93], — запропонував Амір.
Еліаш аж шикнув:
— Двісті двадцятий?
— Так.
Командир мотнув головою в бік пасажирського салону.
— Вони зможуть дихати на двісті двадцятому?
— Я не знаю. Але гарантую, що ніхто не зможе дихати, якщо ми напоремося на якусь із вершин.
— Чорт. — Еліаш Зоммер активував назад автомат тяги і, випроставши руку до регулятора висоти польоту, невпевнено повторив: — Двісті двадцятий ешелон.
— Роджер[94], — підтвердив Амір, — двісті двадцятий.
Командир прокрутив регулятор проти годинникової стрілки, доки на цифровому табло понад ним замість «360» не висвітилося «220», потім, скориставшись розташованим трохи лівіше на панелі коліщатком прокручування, виставив вертикальну швидкість зниження — чотири з половиною тисячі футів на хвилину. Секунду нічого не відбувалося, а тоді тряска різко посилилася. Еліаш, усе ще тримаючи пальці біля коліщатка, але не торкаючись його, поглянув на Аміра. Другий пілот, учепившись долонями в коліна, не зводив очей з лінії авіагоризонту та показів цифрового альтиметра обабіч нього.
— Спойлери[95], — слабким, здушеним голосом проказав Амір. — Це просто спойлери.
Еліаш кивнув. Число на альтиметрі почало розмірено зменшуватися: 36000… 35908… 35816… 35724… Лайнер, опустивши ніс, стрімко втрачав висоту.
— Ніби все гаразд, — прокоментував командир. Він не встиг договорити, коли бортовий комп’ютер видав попереджувальний сигнал: подвійний удар дзвона. — Що це?
— Падіння тиску в центральній гідравлічній системі, — випалив Амір.
Обоє, затамувавши подих, втупилися в інформаційну панель. За секунду пролунала серія з потрійних зумерів, що сповіщали про відімкнення автопілота.
— Почалося, — крізь зуби процідив Еліаш. Бортовий комп’ютер більше не контролює літак, отже, пошкодження достатньо серйозні. Швейцарець відімкнув сигналізацію, обхопив побілілими від холоду пальцями штурвал і повідомив напарникові, що перебирає керування на себе: — Мій літак.
Амір Бахтіар демонстративно відсторонився від стійки між ногами.
— Твій літак.
Тієї самої миті лайнер, який за інерцією продовжував знижуватися, почав завалюватися на праве крило. Шлунок підпер горло, й Еліашу здалося, наче він провалюється у глибоченну прірву.
16:47
Стюардеса зробила кілька пожадливих ковтків кисню із портативного балона, закрила випускний клапан і піднесла до рота трубку для переговорів. Жінка тремтіла від холоду й страху, проте її голос звучав натреновано рівно:
— …аварійна розгерметизація! Будь ласка, одягніть кисневі маски! Застебніть ремені! Переконайтеся, що ремені безпеки застебнуто!.. — Вона похлинулася, перед очима немовби майнуло чорне крило. Похапцем відкрила балон, зробила глибокий вдих і продовжила: — Потягніть маску на себе, покладіть її на обличчя та зафіксуйте на голові. Дихайте вільно. Якщо ви одягли маску на себе, допоможіть тим, хто поряд. Повторюю…
Найдивніше, що Єгора Парамонова розбудив не вибух і не різкий свист, із яким повітря виривалося із салону. Півгодини тому його мозок поринув у важку алкогольну дрімоту — росіянина нібито кувалдою вирубило, — і він опритомнів, лише коли почав задихатися. Парамонов розклепив повіки, кілька разів, неначе викинута на лід рибина, безрезультатно хапнув ротом повітря, потім побачив кисневу маску, що теліпалася біля голови, і збагнув, що сталося, ще до того, як слова стюардеси пробилися до свідомості. Він остаточно отямився, коли вуха різонув гучний, схожий на ремиґання віслюка стогін.
Парамонов сів, приклав до рота маску й смикнув за трубку, активуючи подачу кисню. Чистий кисень умить випалив рештки туману в голові, та від того не полегшало. Відчуття було таке, ніби йому цвях межи очі забили. Вуха заклало, власне дихання глухим ревом відлунювало у мозку. Думки мовби вибухали поміж скронями: розгерметизація?.. теракт?.. влучання ракети?.. зіткнення з іншим літаком?..
Зліва знову долинуло сповнене відчаю охкання. Парамонов повернув голову — стогнав німець з 1E. Росіянин спершу не зрозумів, що з ним, а потім пригадав несамовите чхання. Шмарклі заблокували повітря в євстахієвих трубах і гайморових пазухах, і тепер воно буквально розривало черепну коробку. Олівер Морґенштерн, дряпаючи пальцями вилиці, корчився на кріслі. Найгірше те, що на німцеві не було маски.
Парамонов відвернувся і визирнув крізь ілюмінатор. Літак не падав, отже, пошкодження, імовірно, не були критичними, проте він також не знижувався, і це непокоїло. Триста шістдесятий ешелон — це точно не місце, де варто затримуватися з діркою у фюзеляжі. Мороз стягував шкіру. Парамонов подивився на двері кабіни пілотів, перевів погляд на стюардесу, яка втиснулася у крісло, перелякано вчепившись у перехресні лямки, потім подумки порахував до п’яти. Нічого не змінювалося — літак летів рівно. Чому вони не знижуються? У кров вихлюпнулася порція панічного жару, втім інстинкти професійного пілота швидко заглушили страх, і Парамонов підвівся.
Передусім, не знімаючи маску, він поторсав голомозого, який, скорчившись, трусився на кріслі 1F. Коли той звів очі, Єгор показав на притихлого Олівера.
— Надягни на нього маску! — Вібрація фюзеляжа пронизувала тіло дрібним тремтінням, роблячи голос деренчливим і якимось наче фрагментованим.
Секунду Клаус Волкенхорст витріщався на Парамонова, не розуміючи, що той від нього хоче. Росіянин іще раз тицьнув на Олівера.
— Встань і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Де немає Бога», після закриття браузера.