Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

З 1703 року Шафіров – тайний секретар канцлера Головкіна, водночас залишаючись при канцелярії Петра І. Супроводжував його в різних поїздках, а з 1706 року йому було доручено керівництво Посольським наказом, за відсутності царя він навіть вів переговори з іноземними послами під час Північної війни. Перебуватиме при цареві і під час Полтавської битви, невдовзі буде пожалуваний в тайні радники та ощасливлений посадою віце-канцлера. А в 1710 році на іменини Петра I Шафіров буде пожалуваний російським бароном, отримає звання генерал-поштмейстера і з 1709 року керуватиме поштовим відомством.

Ще не було такого завдання, що його б не виконав Шафіров Петро Павлович, улюбленець царя Петра і канцлера Головкіна. Тож і наказ не церемонитися з генеральним суддею Малоросії Кочубеєм та з полтавським полковником Іваном Іскрою, авторами доносів, Петро Павлович виконав швидко, чітко і якісно. Дав команду заарештувати донощиків, доставити їх до Москви, а вже в Першопрестольній з ними не церемонитись – немає коли баляндраси розводити – наказ його величності. Донощиків – на дибу! Мордувати, катувати й мучити доти, доки не зізнаються, хто їх намовив писати супліки на гетьмана Мазепу…

Для початку вирішили донощиків – щоб не воловодитися з тортурами, – просто пристрахати. Привезених до Москви і вже добряче побитих, не даючи їм і оговтатись, потягли в підземелля, де була ціла виставка знарядь тортур. І в першу чергу підвели до диби. Популярно пояснили, що сіє таке.

Диба – знаряддя тортур шляхом розтягування тіла жертви, з одночасним розриванням суглобів… Спочатку на Русі дибою називали знаряддя кари – колоду, до якої прив’язували звинуваченого – «саджали в дибу».

Псковська судна грамота застерігала: «Кто силою в судебню влезет или придверника ударит, то посадити его в дыбу», а вже з другої половині ХVII століття диба стала знаряддям тортур.

У Західній Європі використовувалася диба-ложе з валиками на обох кінцях, на які намотувалися вірьовки, що утримували зап’ястя та гомілки жертви. Коли крутили валики, вірьовки розтягувалися в протилежних напрямках, розтягуючи тіло і розриваючи суглоби звинуваченого. Іноді диба мала шипи, що роздирали жертву при розтягуванні. На Русі застосовувався інший вид диби: вона складалася з двох стовпів, укопаних у землю і з’єднаних перекладиною. Допитуваному зав’язували руки за спиною і піднімали за прив’язану до рук вірьовку. Іноді до його зв’язаних ніг чіпляли додатковий вантаж. При цьому руки у піднятої на дибу людини виверталися назад і часто виходили з суглобів, від чого засуджений висів на вивернутих руках. На дибі перебували від кількох хвилин до години й більше. Піднятого на дибі били батогом по спині і «прикладывали к огню», тобто водили по тілу запаленим віником. Часто кат ламав у піднятого на дибі ребра розжареними обценьками. В середині ХVII століття один з катів так описував дибу:

«А устроены для всяких воров пытки: сымут с вора рубашку и руки его назади завяжут, подле кисти, верёвкою, обшита та верёвка войлоком, и подымут его к верху, учинено место что и виселица, а ноги его свяжут ремнём; и один человек палач вступит ему в ноги на ремень своею ногою, и тем его стягивает, и у того вора руки станут прямо против головы его, а из суставов выдут вон; и потом сзади палач начнёт бити по спине кнутом изредка, в час боевой ударов бывает тридцать или сорок; и как ударит по которому месту по спине, и на спине станет так, слово в слово, будто большой ремень вырезан ножом мало не до костей. (…) Будет с первых пыток не винятся, и их спустя неделю времяни пытают вдругорядь и в-третьие, и жгут огнём, свяжут руки и ноги, и вложат меж рук и меж ног бревно, и подымут на огнь, а иным розжёгши железные клещи накрасно ломают ребра (…) Женскому полу бывают пытки против того же, что и мужскому полу, окромя того что рёбра ломают».

Розказавши – детально й мальовниче, як працює диба, «заплечных дел мастер» [13] ласкаво запитав Кочубея та Іскру, що були вже бліді і важко дихали:

– То що, малороси, пани хороші та ще й генеральні, почнемо вас на дибі розтягувати чи самі зізнаєтесь?

Повторювати «заплечному» не довелось. Кочубей та Іскра, дивлячись скоса на дибу, що зловісно поблискувала в підземеллі в світлі смолоскипів, поспішно зізналися – спершу Кочубей: що він обмовив гетьмана «по злобі».

Генеральний суддя не встиг ще й закінчити своє щиросердне зізнання, як полковник Іскра поспіхом вигукнув, що теж писав на гетьмана «по злобі». Але чомусь йому не повірили і того ж дня Іскра був «приведен к пытке и распрашиваем» повторно. Іскра вдруге зізнався: на гетьмана він доносив не по чиїйсь намові, не якимось «неприятелем», а по своїй волі.

Сапаючи повітря, квапно, боячись, щоб його знову не піддали тортурам, Іскра кричав, що ніякої намови від неприятеля не було, а обмовляв він гетьмана по своїй «дурній» волі… Правда, його підучив Кочубей, наголошуючи, що робить це по вірності своїй царській величності, а він, Іскра, ніякої зради за гетьманом не бачив і ні від кого не чув. І радив Кочубею, щоби не затівав справи, але Кочубей йому одповів: хоч і померти доведеться, а гетьмана він «зуздром викриє».

Почалися тортури.

Після десяти ударів Іскра зізнався: чув від Кочубея, що радився він щодо доносу з миргородським полковником Апостоленком і з Чуйкевичем і що після скинення Мазепи миргородського полковника бажали вони зробити гетьманом і в письмі, що було прислано Кочубею від Чуйкевича, написано: у нас за Дніпром вогонь спалахує і розгоряється і хай береже Бог, щоб і у вас не загорілося…

Піддали тортурам Кочубея, він клявся та божився, що, мабуть, Іскра, не второпавши суть справи, запевняє, що я на гетьмана наговорив про зраду, так то по сімейній «своїй злобі»…

Іскрі в присутності Кочубея було завдано ще вісім ударів і вкотре у нього допитувалися: що він знає про «умыслье Мазепы на жизнь великого государя»? І чи Кочубей йому те говорив… Іскра велів писати: все він чув від Кочубея і казав йому Кочубей, що він все на гетьмана «возвел по собственной злобе, не видя измены».

Кочубей вкотре підтвердив: донос на гетьмана писав і наговорював на нього, але затіяв зраду лише по тій самій «злобе»…

Йому дали ще п’ять ударів і знову питали: який неприятель нацьковував його проти гетьмана, щоби його скинути і вибрати іншого