Читати книгу - "Талiсман"

Просто попереду простягалася вузька і надзвичайно прозора просіка, через яку було видно дорогу та тунель, стіни якого встеляли листя, папороть і соснові голки. Коли Джек почав був думати, що Морґанів екіпаж так і не прибуде, понад дюжину озброєних вершників галопом полетіли на схід. Перший з них тримав попереду стяг, але Джек не зміг розгледіти емблему… та й не був певен, що справді хоче цього. А тоді диліжанс промайнув у вузькому Джековому просвітку.

Це відбулося дуже швидко, якусь секунду, може, навіть менше, та Джек усе виразно запам’ятав. Велетенський диліжанс сягав приблизно дюжину футів заввишки. Валізи й торби, закріплені на даху міцною мотузкою, додавали ще три фути. Кожен запряжений кінь мав на голові чорний плюмаж: від швидкісної гонитви вітер здував пера назад, і вони ставали практично пласкими. Згодом Джек подумав, що Морґанові потрібна нова запряжка на кожну поїздку, адже ці коні були вже на межі своїх сил. Згустки крові та піни вилітали з ротів, очі божевільно оберталися, раз по раз блимаючи білками.

А тоді, точнісінько як і в його мареві — чи то у видінні, — чорні крепові штори розлетілися, оголюючи незасклені вікна. І раптом в одному з цих чорних проваль з’явилося бліде обличчя; бліде обличчя, обрамлене дивними, різьбленими пасмами. Несподівана з’ява того лику вражала, неначе то постав привид у зруйнованому вікні зачарованого будинку. Те обличчя не належало Морґану Слоуту… і водночас належало.

І власник того обличчя знав, що Джек — чи якась інша загроза, така ж ненависна та особиста — десь тут. Джек побачив це в широко розплющених очах і в лиховісній гримасі, що враз викривила його рот.

Капітан Фаррен казав: «Він почує тебе, наче щура», — і тепер Джек похмуро подумав: «Ну от, він учув мене. Він знає, що я тут, і що ж тепер буде? Він зупинить увесь ескорт і, закладаюся, відрядить солдатів у ліс за мною».

Інша група солдатів — та, що захищала Морґанів диліжанс іззаду — промчала далі. Джек дедалі чекав, прирощуючись долонями до соснової кори. Він був певен, що Морґан обов’язково зупиниться. Однак цього не трапилося, і скоро важкий гуркіт диліжанса та вершників стихнув.

Його очі. Ось що однакове. Ці чорні очі на блідому обличчі. І…

Наш хлопчик? НАШШШШ!

Щось ковзнуло по його нозі… і вище, до кісточки. Джек закричав і спробував відступати назад, подумавши, що то була змія. Та варто було хлопчику глянути вниз, як він побачив, що в ногу вчепився один із сірих корінців… і вже обплітав литку.

«Це неможливо, — тупо подумав він. — Корені ж не рухаються». Джек різко позадкував, витягуючи ногу з грубих сірих кайданів, які сплів корінь. Литку пронизав легкий біль, наче від опіку мотузкою. Хлопчик підвів очі й відчув, як липкий страх наповнює його серце. Здається, він знав, чому Морґан, уловивши його присутність, усе одно поїхав далі. Морґан знав, що гуляти в цьому лісі — все одно що зайти в тропічну річку, яка кишить піраньями. Чому ж капітан Фаррен не попередив його? Джекові спадало на думку лише те, що капітан зі шрамом просто не знав цього, бо ніколи не заходив так далеко на захід. Сіре коріння ялиново-папоротневих покручів одночасно зарухалося — піднімалося, опадало, повзло до нього лісовим дереном. «Енти та дружини Ентів, — гарячково подумав Джек. — ЗЛІ Енти й дружини Ентів». Котрийсь особливо грубий корінь, шість останніх дюймів якого вкривала темна волога земля, раптом повстав перед ним і почав звиватися, наче кобра, яку заклинаннями викликав з кошика факір. НАШ хлопчик! НАШШ!

Корінь кинувся на Джека, і хлопчик позадкував, чітко усвідомлюючи, що корені сплелися в живу стіну між ним і безпечною дорогою. Він торкнувся спиною дерева… і з криком відскочив від нього, бо кора затріщала та засмикалася — здавалося, ніби то скажено корчаться м’язи. Джек озирнувся і побачив одне з тих чорних дерев із сучкуватими стовбурами. Його стовбур рухався, звивався. Перев’язані вузли кори спліталися у щось схоже на моторошне зрите борознами обличчя, одне око якого зяяло широченною чорною порожнечею, а друге заплющувалося в зловісному підморгуванні. Нижня частина дерева зі скреготанням розчахнулася, і з нього потік білясто-жовтий сік. НАШ! Нашшшшшшш!

Корені, мов пальці, прослизнули між Джековою рукою і ребрами, ніби намагалися залоскотати.

Він щодуху смикнувся і неймовірним зусиллям волі, тримаючись за рештки логічного мислення, обмацував камзол у пошуках пляшки Спіді. Він чув: десь далеко рвалося щось велетенське. Йому спало на думку, що то дерева вириваються з ґрунту. У Толкіна такого достоту ніколи не було.

Він схопив пляшку за шийку та витягнув її. Джек уже взявся був за закривку, аж раптом якийсь сірий корінь плавно ковзнув і обкрутив його шию. А наступної миті він стиснув її так сильно, наче зашморг ката.

Джекові перехопило подих. Доки він боровся з тією штукою, що намагалася задушити його, пляшка випала з рук. Хлопчику вдалося просунути пальці під коренем. Той був не холодним і твердим, а м’яким і гнучким, наче плоть. Джек боровся з ним, чудово розуміючи, що горлянка його булькає й хрипить, а слина стікає підборіддям.

Останнім напруженим зусиллям йому вдалося звільнитися від кореня. Натомість пагін спробував огорнути зап’ясток хлопчика, але Джек з криком відсмикнув руку. Він глянув униз і побачив, як пляшечка звивається та вислизає від нього, бо сірий корінь схопив її за шийку.

Джек стрибнув за нею. Корені хапали й огортали його ноги. Він важко упав на землю — але все ще тягнувся, риючи кінчиками пальців декілька дюймів в’язкого лісового ґрунту, щоб дістатися…

Він доторкнувся до гладкого боку зеленої пляшки… і схопив її. Щосили смикнув до себе, краєм свідомості розуміючи, що корені повністю захопили ноги, зв’язали й надійно зафіксували, мов мотузки, Джек відкрутив закривку. Ще один корінь, тонкий, неначе мереживо павутини, спускався вниз, щоб вихопити пляшку з рук. Хлопець відштовхнув його та підніс шийку до рота. Здавалося, запах зогнилих фруктів наповнив усе, утворивши навколо Джека живу мембрану.

Спіді, благаю, хай воно подіє!

Ще більше коренів повзло по його спині. Вони обнімали безпорадного хлопця за талію та скручували навсібіч, але Джек уже ковтнув, і дешеве вино забризкало його щоки. Він пив, стогнав і молився, але щось було не так, воно не діяло, і хоч очі досі залишалися заплющеними, Джек відчував, як корені стискають йому руки й ноги, відчував,

8

як вода просочується крізь