Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

Коли б Гаракаль йняв віри Івановим словам і ждав його, побоюючись, що той справді образиться, достеменно дочекався б на своїм пшеничнім полі страшного суду.

А бідний Сирота тим часом лопотить босими ногами до гори Мелані — тільки весела курява шлейфом услід. Всядеться на голову горі і як затягне басом рекрутської — все навколо починає плакати.

Коли сонце стомлено присяде на обідній дорозі, співи на горі Мелані вмовкають: Іван Сирота знову побіг комусь проситися в поміч. Цікаво, чи не до Ногавички?

Як би там не було, влітку Іван — сам собі пан. Там гора Меланя садовиною чи виноградом нагодує, там горіхи дещицю плодів дарують, там малина, там чорниця, полуниця — рай на землі. За єдиним доводиться тільки жаліти, що Прирічне якимось чином не опинилося на Африканському контитенті, де вічне літо.

Зима прикручувала Івана. Коли надходили в село сніги, завжди щедрі прирічанці починали скупіти, і Іван мусів братися за розум і роботу. Тут він облюбовував вонігівські ліси. Як тільки стемніє, сокиру на плечі і в гущавину. Підійде до вибраного ще завидна бука. Мороз дихання перепиняє. Дерева змерзлі, аж стогнуть. Іван цюк-цюк сокирою — дерево задзвенить-заплаче.

— Не губи добру душу, Іване, — благає бучок.

Іван радий би все кинути і вернутись до тепла котроїсь із прирічанських осель, але життя — життям: або людина, або дерево, — голод не терпить жалісливих.

І по якомусь часі, згинаючись під вагою бучка, Сирота бреде снігами в Прирічне. Кине котромусь із дорогеньких нанашків у двір дерево, візьме їжею плату і йде до молодої вдовиці Марії Перелесниці — єдиної людини, для якої Іванові обіцянки ніколи не розходились із ділами.

У хаті тепло — звісно ж: Перелесниця найбагатша у селі дровами. Сидить Сирота коло печі. Вдовиця вишиває біля гасової лампи. Іван ніжно дивиться на неї, і йому здається, що в очах Марії цвітуть дивні-предивні квіти.

Вонігівці кілька разів по-доброму радили Сироті полишити в спокої їх ліс, а коли увірвався терпець, накликали у Прирічне жандармів. Стражі порядку найперше навідалися до обійстя Перелесниці.

— І все ж повідай, хто тобі дає віз, воли, якими привозиш оці буки? — вкотре випитували суворо жандарми перестрашеного Сироту.

— Я сам, на плечах своїх приносив, — щиро зізнавався Іван.

Врешті допит, який проходив на очах всього Прирічного у дворі Перелесниці, дійшов кінця. Старший жандарм недовірливо обійшов колоди, складені під вікном Марії, і, хвильку поміркувавши, несподівано хитро посміхнувся і сказав:

— Коли це насправді, то ось бери одну з них і неси у Вонігово до старости Бурча.

— Але, панове, по дорозі мушу двічі перепочити, — осмілів Іван.

— Скільки забагнеш, тільки донеси.

Сирота підійшов до штабеля, вибрав найтучнішого бучка, натужився, потім віртуозно підчепив його сокирою і звалив на плечі. А далі, насвистуючи веселої рекрутської, у супроводі двох жандармів і тисячної юрби прирічан легко подався у Вонігово. Щоправда, Сирота умови не дотримав — замість того, аби по дорозі двічі перепочити, не зупинився жодного разу. А коли зайшов на обійстя Бурча, кинув під двері старості колоду з такою радістю, що з вікон тільки скляні друзки бризнули.

Жандарми оторопіли, а прирічанці дружно зааплодували. Відтак по черзі підходили до прирічанського сина, сердечно здоровили і тисли руку. Тут вже якось не втерпів і молодший жандарм. Наслідуючи приклад сельчан, і собі привітав Івана й подав руку. Розчулений Сирота спересердя із таким щастям потис правицю стража порядку, що той аж зблід. Старший жандарм щось прикрикнув, молодий вмить підбіг до нього і виструнчився.

Опухлий від вчорашнього перепою Бурч стояв, зіпершись, на ганку, спокійно споглядав цікаве видовисько і копирсав сірником вухо.

— А што, гік, я казав панове, гік? — мовив, ікаючи з похмілля, до жандармів. — То є вам не свобідна, гік, демократичіська республіка, гік, Ческословінська із татічком Масариком, гік, а Прирічне. Цим лайдакам лише руки розв’яжи, гік, то би всю вашу богату, перепрошую, гік, Ческословінську в’єдно із татічком вкрали за один день, гік.

Старший жандарм, почувши Бурчеві міркування, враз почервонів і аж затрусився.

— То Ви, пане старосто, про нашу Ческословінську і дорогого татічка такої великої думки, — підійшов до Бурча і суворими очима пронизав опохмелене обличчя.

— Не дай, боже, гік, не дай, боже, гік, такого не думав, — перелякано замахав руками Бурч, — я просто примір сказав, які вони злодії і лайдаки, — кинув у бік прирічанців.

Не вельми доречним “приміром” Бурч кинув рятівне коло прирічанському Івану.

— Ви краще подумайте, як цій людині допомогти, — жандарм показав рушницею на зніяковілого Сироту. — І даю добру раду вам: не приведи, господи, щоб його десь погнівати. Бачили все на свої очі! Цей може вбити чоловіка фіглюючи, одним ударом, і ніякий закон його не візьме.

Почуте вразило не тільки Бурча, вонігівців, але й прирічанців.

— Ти є вільний, — махнув жандарм Сироті.

Іван вдячно вклонився до землі, щасливий, обернувся до сельчан, проте за прирічанцями із двору Бурча тільки перелякані сліди побігли. Іван, якого вони викохали, виростили, знали і любили, після слів жандарма став раптом кровожерливим убивцею, над яким ніякий суд не має влади. Сирота помчав вулицею, вибіг за село: полями, через болота — куди тільки очі вели — неслися галопом до своїх рідних гнізд прирічанці. Позаду всіх, ледве гамуючи страх, плентався кульгавий Федірцан.

Сирота наздогнав Петра. Той, завбачивши Івана, одразу впав на коліна, обхопив голову руками, зіщулився в смертельнім жаху і заволав:

— Не вбивай, Іванку, помилуй! Я ж тебе піврочку годував, спадь на Бога! Ти за Меланею ліпше побіжи, вона тікає з Ногавичкою яругою біля лопухівського болота, — вертівся на колінах пойнятий страхом Федірцан.

— Нанашку, що з вами, встаньте, не бійтеся, — просив, не розуміючи, Сирота.

Однак Іванові скоро довелося все збагнути: прирічанці сахалися його на вулиці, знаходили всякі приводи, аби не пустити до хати. Сирота довго не наважувався заходити до Марії. Врешті, коли вже серце велета не могло стерпіти муки, зайшов, покірний і беззахисний, у двір Перелесниці. Марія вигулькнула на поріг і злякано підперла собою двері:

— От і прийшов я до тебе, Маріє, — сказав тихо.

— Іванку, дорогий, прошу тебе, йди з двору! Потім колись, колись зайдеш і я тебе пущу у хату, побачиш, пущу, а тепер іди… іди, — благала жінка.

— Маріє, — сказав Іван і пильно глянув на Перелесницю, аби хоч востаннє побачити дивні-предивні квіти, які вічно цвіли