BooksUkraine.com » Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

146
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 131
Перейти на сторінку:
них і добрі, й такі собі, а то й зовсім погані. І нам невтямки часом, що всі вони певним чином формують нас, нерідко всупереч нашій волі ліплять наші характери, наші людські якості. Пішов ось і Сахно, і нам тут аж легше стало — ну й людина! А з лейтенантом не хотів би ніколи розставатися. Хоча й зовсім не знаю його.

Юрко, що ж мені робити з тобою? Невже цього разу ми не виберемося з цієї проклятущої халепи, в яку так несподівано вскочили? Невже я так і не вбережу тебе? І де ж наша рятівниця Катя, щось вона забарилася. Може, покинула нас? Справді, хто ми їй: випадкові супутники. Нащо їй гинути з нами?

У хаті стає просторіше й холодніше. Долі лежать лише тяжкопоранені. Біля порога, на тому ж самому місці, кутається в шинелю німець. Конвоїра при ньому вже немає. Щез Сахно, мабуть, утік і конвоїр. А німець не втікає. Скорчився і чекає на щось невдаха полонений, про якого забули, до якого тут нікому нема діла. Під вікном трясеться весь у якомусь нервовому пароксизмі льотчик. Я підгортаю під Юрка краї кожушка і на колінах підповзаю до цього бідолашного обгорілого. Хоча, правду кажучи, він уже чимало й надокучив нам. Але ж і йому не солодко.

— Як ви? Може, чимось допомогти?

— Так! Повинен допомогти! — швиденько і настирливо просить льотчик.— Друже! Не дай мені загинути. Мене командуючий знає. Я двадцять месерів збив. Мене до Героя представлено. Ти повинен зв'язатися з командуючим. З самим командуючим. Ти зрозумів?

— Як тут з ним зв'яжешся?

— Ти повинен зв'язатися. Або хай дадуть танк. Хай відвезуть мене в танку. Я не можу загинути.

Ні, це не те. Це занадто банально. Він боїться загинути! Ніби іншим байдуже — жити чи померти... Ніби через те, що його представлено до Героя, життя його стало дорожче. А Юрка представили лише до Вітчизняної, то що ж йому — гинути?

Зануда! Співчуття до нього раптом заступає прикрість. Дає ж бог отаких людей! Я навіть не знаю, хто він — офіцер чи сержант. Але він мені остаточно огидний.

— Друг, ти понімаєш? Інакше я загину! Ти чуєш?

Так, я чую. Але я повертаюся до Юрка, не маючи бажання його заспокоювати. У самого від сумного передчуття заходиться серце. За селом гримить бій — і постріли танків, і автомати. Я відчуваю: ох, буде кепсько! Хоч би Катя повернулася, з нею якось спокійніше. Ми вже звикли за цю добу до її грубуватого піклування. Я дивуюся: справді, лише добу тому я зустрів її, а здається, знаю давно! Дивно, вона негарна, різка, а взагалі така надійна. Мабуть, на війні це головне.

Стишившись, я притулився до стіни поруч з німцем. Дослухаюся до тріскотняви бою й чекаю на Катю. Незабаром чую, як хтось тупає на ганку, потім намацую рукою клямку. Я вже готовий побачити Катю, але замість неї на порозі з'являється Сахно.

— Так. Хто вдень був на висоті? — запитує він тоном командира, який отримав незаслуженого прочухана від начальства.

У хаті насторожено змовкають стогони.

— Я питаю: хто захищав за селом висоту?

— Яку висоту? — перепитує хтось з перев'язаною у шинах рукою.— Оту, де танки?

— Так. Оту.

— Ну, і я захищав. То що?

— Прізвище? — затято допитується Сахно.

— А навіщо? Орден дасте, чи що? — зовсім не в лад з капітановим тоном жартує поранений.— Цвіркун, ну?..

— Як?

— Єфрейтор Цвіркун.

— Молодший лейтенант Василевич, записуйте! — наказує мені Сахно.

«Тільки цього ще бракувало»,— думаю я. У самого рука підв'язана, то він мене примушує... І звідки він звалився на наші голови? Захищати село він, бач, не пішов, а знову щось розслідує, на когось вже має підозру, когось звинувачує. Також воює...

— Ще хто? — знов питає Сахно і чекає. Але більше, здається, оборонців того пагорбка тут немає. Усі, недобре похнюпившись, мовчать.

— А ви, Василевич, там не були? — раптом повертається до мене Сахно.

— Ну, був. А що?

— Чому приховуєте? Записуйте й себе.

— Я й так не забуду.

— Ви все пам'ятаєте, так? А де старшина Євсюков? — раптом багатозначно запитує Сахно.— Ви ж, здається, разом були?

— Разом. Та тут розійшлися. У селі.

Усі напружено мовчать, поглядаючи на капітана. Він також мовчить, видно, щось обмірковує. Затихло, і в цій тиші з'являються нові звуки. Десь вулицею йдуть танки. їхній гуркіт насувається ближче й ближче... «Хоч би свої, не німецькі,— б'ється в голові сподіванка.— Та коли й наші, куди ж вони йдуть?»

— А що сталося, капітане?

— Що сталося? — в'їдливо перепитує Сахно.— Не знаєте, що сталося? Оборону кинули, ось що сталося.

Ну, зрозуміло, десь якась непогодженість, хтось щось прогавив, а тепер шукають винуватого стрілочника — Євсюкова. Але при чому тут Євсюков?

Заглушаючи гуркотом близьку вже, безладну стрілянину, повз наші вікна проходить один танк, потім другий. Хтось у шапці з розчепіреними вухами повзе до вікна і вглядається в світлувату запітнілу шибку. Перші танки, чути, віддаляються. Але з другого кінця села знову наростає гуркіт.

— Ось тобі, кумо, й хрестини! — гучно говорить од вікна боєць.— Танки відходять.

— Як відходять?

— Куди відходять?

Спохмурнівши, кидаюся до вікна і я. Справді, кілька танків, сповнюючи село гуркотом, швидко котяться зимовою вулицею, їхня броня густо обліплена сірими силуетами автоматників.

Сахно раптом ніби забув про нас, мовчки вискакує на вулицю. Я підповзаю до Юрка. Що ж це діється? Я торсаю сябра, гадаю, може, опритомніє. Хоч би не втрапити нам у нову пастку. Поранені, поспішаючи, один за одним виповзають з хати. Хтось зі стогоном, а хто й мовчки. Тільки б на вулицю, якою відходить остання надія.

На вулиці біжать люди, гуркочуть танки. У них свої клопоти, свої бойові справи. Що їм до поранених! Льотчик, лаючись, стає на коліна і, охкаючи, сліпо гребе до виходу.

До хати вбігає Катя, зморена, але в русі-поспіху. Я мало не підскакую з радості, бо відразу відчуваю: це по нас! І справді, Катя голосно вигукує:

— Ану, на машини! Швидко! Хто сам не здужає— гукніть!

«Ех, поспішив!» — майнула у свідомості співчутлива думка про того, хто був у кутку, і я відразу забуваю про нього. Я підхоплюю Юрка під пахви, німець послужливо піднімає за ноги. Катя дає нам на проході дорогу і

1 ... 41 42 43 ... 131
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"