Читати книгу - "Місто Боуган"

— Зауважуєш відчуття, Мудаче?

— Це місце, містере Г., воно як…

— Шо, несе, Мудаче?

У Мудака голос затремтів, як у маленького:

— Не скажу, шо мені заєбісь, містере Г., якшо можна з вами по чесноку.

Мудак із надією зиркнув на центр Боугана — його дахи велично височіли неподалік, — але Цибатий сумно похитав головою: назад нема вороття.

— А сам ти сюди не ходиш, Мудаче?

Він говорив з хлопцем ласкавим стишеним голосом, ніби заколисував, але в Мудака все одно мурашки хребтом бігли.

— Ні, містере Гартнетте.

Логан рішуче кивнув, ніби кращої стратегії юнак і уявити собі не міг.

— То розкажи мені про Вовчика та Дженні, — попросив він.

У недоумка Берка аж щелепа відвисла.

— А мені ж звідки про них знати, Г.?

— Вони нерозлийвода, Мудаче?

— Ну, В-вовчик так думає.

— Піймала вона його на гачок? Я так і думав. А що Дженні?

Мудак вдав, наче йому байдуже.

— А я знаю, містере Г.? Ну, вона, тіпа, його підманює, але…

Мудак розгубив слова, закотив очі. Логан дозволив паузі затягнутися ще на кілька секунд — цікаво було подивитися, куди це місце заведе хлопця. За спиною в Мудака Берка було типове для західної Ірландії готичне дитинство, і саме його паволоку — його власний болісний втрачений час — Логан побачив у тих зелених очах. Туди його послало. Побачені жахи, заподіяні ним жахи. Від лоскотів минулого не втечеш, бо минуле всюдисуще, як сверблячка попід шкірою.

— Вертайся до мене, Мудаче.

— Думаєте, Сусик з’їсть мене на десерт, Г.?

— Цить, хлопче, вертайся-но сюди — Сусик тебе любить.

Мудак Берк гойднувся на дротяному паркані, пошаркав ногами. Переніс вагу з лівої ноги на праву, й навпаки. Логан підняв руку, щоб його спинити.

— Що думаєш про ситуацію з Вовчиком, Мудаче?

— Яку ситуацію, містере Гартнетте?

Логан радісно посміхнувся, ніби це щойно спало йому на думку.

— Як думаєш, нам варто його прикінчити?

У кутиках губ в Альбіноса виднілися висохлі краплі слини, й вони тріскалися, коли він говорив.

— Але ж, Г., Вовчик у Стилягах — найкр…

— Ви досі друзі?

Комірець в Альбіноса м’ятий, штани теж непрасовані.

— До чого тут дружба? Просто не бачу, що він такого наробив.

— Вірність — дуже важливий ресурс, Мудаче Берку.

— Не подобається мені тут, містере Г.

Альбінос, завжди блідий, як мрець, став аж зеленавий, кольору плісняви.

— О, це прирічкове відчуття мені знайоме, хлопче. Різне зринає в пам’яті, правда ж?

Він, Мудак, різко сковтнув слину — кисличка жаху сповзла вниз горлом, а потім піднялася знову.

— Ходімо назад, Г.

— А Дженні що? Варто нам прикінчити Дженні Цзинь, Мудаче?

— Мене так вчили, що не треба переходити дорогу китайозам, містере Гартнетте.

— Мудро вчили, дитино, — за нормальних обставин. Але з того, що я зараз чую про Дженні Цзинь…

Він повільно похитав головою.

— У неї ж є певні плани, Мудаче?

— Я про це нічого не знаю, Г.

— Правда? Он воно що.

Логан підвівся зі стовпчика, підійшов до хлопця й поглянув на нього задурманеними очима. Поклав руку хлопцеві на потилицю, притягнув його ближче. Прихилився лоб до лоба. Сказав:

— Давай я тобі дещо скажу, Мудаче. Оце от усе…

Він зробив круговий жест долонею, обводячи цілий світ, як він є.

— …Оце все дуже швидко від тебе піде, чуєш? Ти слави зажив, Мудаче Берку. Яйки в тебе є, копійки якісь відклав, мабуть, навіть дівок траплялося достатньо безклепких, щоб віддатися тобі в руки. Псина в тебе мила, Ангеліна. Я розумію, Мудаче. Все я розумію. Тобі здається, що твоє життя ніколи гаразд не почнеться — а насправді воно весь цей час мчить мимо тебе. Це вже не ігри. Тобі скільки, вісімнадцять?

Тут він, Мудак, зрозумів, що неминуче наближається, і в його голосі звучала приреченість.

— Сімнадцять мені, містере Г.

— Прекрасний вік, Мудаче. Тобі здається, наче житимеш вічно… А я тобі скажу: ні, не житимеш.

Логан склав губи трубочкою і довго, рівно видихнув, ніби вітер зашумів у кронах дерев, — просто хлопцеві в лице.

Видих повис смердючою хмаркою: Мудак відчув запах люльки, і «Го Пі», і гнúлі старого покидька, яким сам він ніколи не стане.

Логан сказав:

— Поглянь на мене, Мудаче. Поглянь на мене, милий. Я не можу сказати, наче мені не щастило. Стиляги чверть століття ходили піді мною. Мене шість разів підрізáли — а я досі п’ю це отруйне повітря. Думаєш, це випадковість?

Він посміхнувся, і в його світло-голубих очах відбилися барви води і неба.

— Ти думав, Мудаче, я відійду від справ? Думав, я цмулитиму ром, давитимуся мускатом, жирітиму?

У хлопця аж губи посіріли від недоброго передчуття. Він знову відчув подих Цибатого на обличчі, а його холодну руку — на горлі.

— Чому ти це зробив, Мудаче?

На те він і боуганець: обличчя хлопця затопив не страх, а сором.

— Містере Г., я не хотів…

— Ти здав Ґантові все, що мав, Мудаче.

— Г., я вас прошу.

— Я знаю, що ти йому розповів, Мудаче.

— Не треба цього робити, Г., прошу…

На Мудака спустилося дивне сяйво: любов і близькість, яких у нього в житті не так багато й було, огорнули його востаннє, щоб дати відвагу на шлях попереду.

— Я це знаю, бо мені сам Ґант розповів, Мудаче.

Повітря над річкою вилизував вітер з Атлантики, що мчав від гирла й ніс зі собою жах усіх своїх привидів. А Боуган тягнув свою ношу гальки, камінців і помиїв, п’яно крутив їх при дні, ніби ланцюг волочив.

Логан повільно увігнав кинджал хлопцеві в живіт. Посіпав з боку на бік легким акуратним рухом, і ніжно притримав хлопця, коли в того голова схилилася вперед, і щось йому прошепотів.

Відступив на крок і вправним рухом висмикнув кинджал, так що життєво важливі органи вилізли назовні, а сам придержав хлопця.

Він, Логан, відчув тоді щось дивне, таку наче легкість, і ледь їй не піддався.

Він різко вдихнув і затримав подих.

Знову прихилився чолом до чола хлопця, що помирав, і завмер на мить, і попросив пробачення.

Тоді зробив крок назад і лишив рештки Мудака Берка осідати — як рукавицю-маріонетку, що стала непотрібною, — а сам граційно відійшов. Підняв із землі палицю і пролитою кров’ю виписав на стежці перед тілом слово «Юда» — сягнистим, нервовим, дитячим почерком.

Тоді переліз паркан і спустився крутими кам’яними сходинками, висіченими в березі.

Манірно підняв вказівним і великим пальцями штанину й занурив хорватський черевик у воду, щоб змити бруд.

Дивився, як ясно-червоне змішується з брудно-бурою болотяною водою і швидко