Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

— Ні, ні! — закричав він. — Вас тут якраз не треба. Я маю завести корову до Рудої Чаклунки у Глені! Господар казав, щоби тільки туди. І навіть дав мені грошей, щоб я їй заплатив. Я, правду кажучи, не вірю, що вона чаклунка, та все одно не хочу з нею зв’язуватися. Ви знаєте Безумну Лорі? Ану, як справді ще напустить щось на мене!

У Мак-Дьюї наче вибухнув вулкан.

— Йолопе, що ти верзеш?! Ти і твій хазяїн Кінкерлі геть-чисто з глузду з’їхали? Ну що ж, ідіть до дурнуватої старої, після її шептань ваша корова дасть швидше кілька пінт пива, ніж хоч краплю молока!

Обличчя в пастуха неначе скам’яніло.

— А я, що… хазяїн каже, те й роблю. Ви думаєте, що я хочу туди йти? А коли я її побачу, треба зробити отак, — і він показав знак, що мав захищати від пристріту: кулак із відстовбурченими пальцями — великим і мізинцем.

— Геть з очей моїх! — гаркнув Мак-Дьюї. — Заїду до твого фермера, скажу йому пару слів, і тоді побачимо, кому люди дзвонитимуть, коли в когось корова захворіє.

Фермер Кінкерлі був грубуватий опецькуватий чоловік із завеликою, як на його габарити, кошлатою головою. Він належав до тієї когорти людей, які, перш ніж відповісти на запитання, мають посмоктати люльку і все як слід обдумати; які знають, чого вони хочуть, чудово розуміють, що їм можна, а що ні, і кажуть те, що думають. Коли джип ветеринара з сердитим гудінням в’їхав у фермерський двір, де Кінкерлі, підтримуючи гігієну, мив з пожежної кишки корівник, Мак-Дьюї не став сваритися, кричати чи страшити.

— Дай Боже, — недбало кинув Кінкерлі розлюченому ветеринару. — Не зліться так, бо луснете. Він перевів погляд на Мак-Дьюї, випустив із люльки цівку диму, і коли та попливла над його головою, продовжив: — У моєї корови немає жодної хвороби, за наявності якої я мушу сповістити відповідні служби. А як у неї пропадає молоко, я вільний послати її, куди мені заманеться. І нікого, крім мене та неї, це не має обходити!..

Обурений Мак-Дьюї, який був за півкроку від того, щоб переступити рамки пристойності, опанував себе і сказав:

— Ваша правда, Кінкерлі, я й справді не маю за що на вас сердитись. Одного не розумію: чого ви всі неначе показилися? Ви ж дотепер не мали претензій до моєї роботи, і коли у вас хворіла худоба, то не впадали у дідівські забобони і не вели її до ворожок.

Кінкерлі був незворушний, як стіна. Він присмоктався до своєї люльки і пихкав нею, пихкав, так що Мак-Дьюї вже й не сподівався щось від нього почути. Та раптом фермер відповів:

— Ач, містере Мак-Дьюї, все міняється. І часом повертається назад. Та хай там як, а я не дозволю першому-ліпшому пхати носа в мої справи. От я ж до вас не пхаюся. Як побачите щось таке, що має стосунок до вас, якісь там санітарні порушення абощо, ласкаво просимо, а як ні — приємно було побалакати! Зрештою, я вас до себе не викликав…

На мить ветеринар навис над невисоким фермером страхітливою брилою — руда борода відстовбурчена, руки в піджачних кишенях стиснуті в кулаки, очі горять… Але опецькуватий Кінкерлі без остраху дивився на Мак-Дьюї, і той зрозумів, що коли зараз не відступить, то наступне кільце диму піде йому в обличчя. Він одійшов, розвернувся на п’ятах, сів у джип, газонув, і, ревнувши, машина покинула фермерський двір. Коли горянин щось узяв собі в голову — ти йому хоч кіл на ній теши, а він своє знає. І з таким сперечатися — тільки час марнувати.

А от Безумна Лорі, мабуть, не горянка, і Мак-Дьюї вирішив за першої ж нагоди поспілкуватися з цією лісовичкою.

Коли він повернувся до себе, Віллі Беннок був поглинутий роботою: готував зразки тканин для вивчення під мікроскопом. Мак-Дьюї привів себе до ладу і, вдягнувши свіжий халат, виткнув голову в двері приймальні, та не побачив там нікого, крім преподобного Ангуса Педді з його незмінним мопсом. Деккі сопів, відригував і закочував очі, словом, страждав від своєї недуги. Кругленький низенький священик тримався ніяково, йому начебто було незручно, що він знову діймає Мак-Дьюї своїм собацюрою.

Мак-Дьюї жестом запросив його заходити і похмурим поглядом обвів приймальню, не усвідомлюючи того, наскільки нелогічні його почуття. Спочатку він сердився, коли приймальня була переповнена, а тепер йому, бачте, не подобається, що в ній порожньо, хоч покотись. Цього разу він не став жартувати з Педді, а просто підійшов до полички і завченим рухом зняв з неї заповітну пляшечку з ліками.

Відверто кажучи, Мак-Дьюї зрадів появі свого друга, бо відчував, що він і тільки він зможе щось розказати про таємничу мешканку Глену. Востаннє вони бачились тоді, коли святий отець у двох словах повідав йому про невдачу, якою закінчилися його намагання вплинути на Мері-Pya або ж бодай розтермосити її, та порадив Мак-Дьюї довіритися часові, який все лікує, і ще, про всяк випадок, звернутися до тутешнього лікаря. До першої частини поради Мак-Дьюї прислухався, а другу пропустив повз вуха.

Мак-Дьюї одразу перейшов до складної проблеми, яка постала перед ним у повен зріст.

— Послухай, Ангусе, що ти можеш сказати про напівбожевільну жінку на ім’я Лорі, що живе десь у Глені та корчить із себе велику знахарку?

Священик опустився на стілець. Він уже був готовий почути від Мак-Дьюї щось подібне. І тепер, коли це запитання пролунало, Педді сподівався, що зможе все належним чином залагодити. Та з відповіддю він не поспішав. Натомість відкоркував пляшку з рідиною, влив кілька крапельок псові у пащу, полегшуючи кольки, а потім став гладити його по череву і гладив, поки пес гучно відригнув. Вони всміхнулись одночасно — чорний зморшкуватий мопс і його коротенький кругленький господар. І коли Педді став відповідати Мак-Дьюї, слід від цієї усмішки ще лежав на його вустах.

— Ендрю, я не назвав би її божевільною, нехай навіть наполовину. Відстороненою — можливо, у