Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

— Ага! То, значить, ти про неї чув. Але ж не могли її просто так, без причин, обізвати Безумною Лорі. Крім того, вона займається ветеринарною практикою, не маючи відповідної ліцензії, і цьому слід покласти край. Сьогодні вранці я бачив одного з моїх клієнтів. У його корови зникло молоко, і він послав тварину до ворожки, мабуть, щоб вона щось нашептала. Та й у приймальні, ти, мабуть, помітив, сьогодні зранку щось не дуже людно. Так от, я вважаю, що винна у цьому вона.

Попри величезний досвід спілкування з людьми, Педді так і не знав, як відкрити чоловікові очі на його ж таки вади та помилки, яких той навіть упритул не бачив. Відкриєш правду, скажеш йому все, як є, — і просто втратиш друга. І коли йшлося про це, він бачив, яка прірва пролягає між ним та Мак-Дьюї. Звісно, не така, як різниця в їхніх характерах, вона більше скидалася на класичний приклад протиріч, які були ускладнені життям у цьому світі — не тому, що був створений і керувався Богом, а в іншому, некерованому, що виник унаслідок космічної катастрофи.

Для містера Педді, який був простий чоловік і водночас глибокий богослов, безвір’я вже само по собі було карою: воно висіло над безбожником, наче караючий меч. Та Педді пречудово розумів, що зараз — не та пора, коли слід відкривати очі на подібні речі. І він просто спитав:

— Що ти будеш робити?

— Як на мене, найпростіше — це відвести її до відділку або прийти туди самому і заявити на неї. Для лікарів-самозванців, навіть ветеринарних, є серйозна стаття.

Містерові Педді начебто стало трохи зле.

— Боже мій, — промовив він, — боюся, це було б найгіршим вибором. Розумієш, Лорі за свою роботу ні з кого навіть пенні не взяла. І на твоєму місці я не став би заявляти в поліцію.

Войовнича борода Мак-Дьюї стала дибки.

— А цікаво, чому? В нас є якісь закони, чи ні? Людина витрачає час і гроші, щоб отримати освіту, роботу — і що? Дорогу їй перебігає вискочка, яка вдає великого звіриного цілителя, варить смердючі трав’яні пійла і псує звірину! Хіба це правильно? Особисто я з цим не згідний.

Містер Педді зітхнув.

— Твоя правда, закон є закон. Це завжди було каменем спотикання. Та бачиш, поліція гарної думки про Лорі, бо жінка вона щира, добра, а в них така робота, що мати справу доводиться здебільшого з людьми поганими, тому в них від самого початку буде упередження проти неї…

— Ти хочеш сказати, що коли зажадати від них виконання їхніх прямих обов’язків, вони можуть відмовитись?

— Це не ті, що відмовляться. Наші полісмени — надійні люди із суто шотландським почуттям обов’язку, ось тільки…

— Що — тільки? Якби я звинуватив цю жінку в…

— Так, так, звичайно. Але дай я спробую пояснити це так…

Тут містер Педді зробив паузу, взяв свого Деккі на руки, повернув горічерева, як дитину, чи радше невелике чорноморде порося. Збоку це виглядало напрочуд комічно: біласті собачі очиська на тлі чорної сутани, розкинуті собачі лапи, і священик, що ніжно масажує псове черево. Та коли той же Педді починав розповідати притчу, його постава та випромінювана ним внутрішня доброта найменше викликали бажання усміхнутися.

— Місіс Клахан каже місіс Куросс, своїй сусідці: «Місіс Куросс, сьогодні від самого ранку мене морозить і дере в горлі. Мені так зле, що я ледве стою на ногах, а в мене ще купа прання». Місіс Куросс питає: «Слухайте, місіс Клахан, ви коли-небудь пробували мікстуру Еванса? Найперший засіб якраз від вашої хвороби. Півроку тому, коли мені від ознобу зуб на зуб не попадав, вона за мить поставила мене на ноги. Здається, у шафці під сходами ще залишилося півпляшечки. Давайте я вам принесу».

Містер Педді перекинув мопса долічерева і став масажувати йому поперек та куприк, де брав свій початок закручений хвіст. Коли на псовій морді зобразилося невимовне блаженство, він продовжив:

— Місіс Куросс принесла мікстуру, і місіс Клахан, котра не страждала нічим, крім гори брудної білизни, яка чекала її рук, випила трохи мікстури, відчула, як по тілу розливається тепло, а в голові легенько паморочиться (через високий вміст спирту в мікстурі), і цілком одужала. То невже лікар Стрейсей має судитися з місіс Куросс і закидати їй, що вона займається лікарською практикою, не маючи потрібних на те дозволів?

Він трохи помовчав, чекаючи, поки друг переварить почуте, і тоді резюмував:

— Ось так, друже Ендрю, ти виглядатимеш не краще, коли в суді вергатимеш громи та блискавки на жінку, яка — і поліція це підтвердить — тільки й робила, що допомагала самотньому пастухові чи фермерові з хворою худобиною або порадила дитині чи жінці, як вивести глистів у пса чи у кота.

Містер Мак-Дьюї форкнув — напівзгідливо-напівзневажливо.

— Так, так, — промовив він, — думаю, твоя правда. Жінки завжди стають предметами сентиментального фаворитизму. Що ж, коли тобі стільки про неї відомо, то ти й підеш до неї.

— Ах, он воно що, — відказав містер Педді. — Я б не сказав, що добре її знаю. Її ніхто не знає.

— Гм, що? Але ж це нонсенс, Ангусе. Хтось неодмінно мусить її знати. Звідкись же вона взялася. Зрештою, є ж якась біографія…

Містер Педді на хвильку замислився і потім, мабуть, звертаючись не так до Мак-Дьюї, як до себе, тихенько сказав:

— Невже всі мусять мати біографію? — І сам відповів: — У певному сенсі — можливо, але що це міняє? Звуть її Лорі Мак-Грегор. Фермерська хатина і сарай у Глені роками стояли пусткою. І от якось там оселилася вона. Ніхто не знає, звідки вона прийшла, та ніхто й не питав. Займається ткацтвом. А раптом це остання з норн, що відбилась від решти сестер?..

Мак-Дьюї знову поморщився.

— Що ж, тобі й карти в